“Ми, люди, взагалі-то не створені для життя у лісі. Наше еволюційне минуле бере початок у степу, тому наші органи чуття пристосовані до відкритих луків із широким полем огляду,” — пише у своєму бестселері “Гай” колишній лісник Пітер Вольлебен.
Так воно і є. Як би не вабила нас прохолодна діброва, які б чарівні види і смачні ягоди та гриби не дарувала вона нам, коли ми виходимо на долину, то одразу відчуваємо, що повернулися додому.
Полями і луками можна йти і йти, зупиняючись лише для того, щоб сфотографувати ландшафт або роздивитися якусь рослинку чи розпізнати її у спеціальній програмі на телефоні.
Проте і нам, колишнім жителям Наддніпрянської долини, довелося пізнати відчуття Bergglück: це особливе відчуття “гірського щастя”, що увійшло в світовий лексикон наряду з Weltschmerz (“світова скорбота”), Zeitgeist (“дух часу”) і Wanderlust (“жага до мандрів”). Це той момент, коли ти стоїш на вершині гори й відчуваєш себе володарем світу.
Цей контраст, який спостерігаєш, коли спускаєшся з гори у долину, йдеш луками і полями, а потім знову сходиш на вершину лісовою стежкою, ніколи не набридає. Мінливий ландшафт і є першою приємною несподіванкою шляху.
Другою несподіванкою Реннштайгу є постійна зміна погоди. Вночі (у червні!) температура падає градусів до 9–10 і часто йде дощ, через що ранок починається з туману:
Ближче до обіду клуби туману починають танути і підніматися вгору, немовби втягуючись у хмару:
Зненацька перший промінь пронизує ліс, викликаючи відчуття щастя і передчуття чуда:
«Ми, люди, — діти сонця. Ми любимо світло і життя», — слушно зауважує Джером К. Джером у книзі «Троє в одному човні (не рахуючи собаки)». Ми щасливі, коли довкола розвиднюється і виходить сонце:
Якщо у цей день щастить, то до вечора можна йти під сонцем.
Якщо ж ні, то чохол для рюкзака, шапка й куртка завжди мають бути напоготові. Це Німеччина, де навіть похід до супермаркету не обходиться без вітровки, сонячних окулярів і парасольки.
Третя несподіванка Шляху — це розмаїття вражень. Ніколи не знаєш, що тебе очікує за рогом. Треба бути завжди готовим незна до чого, що, насправді, дуже нагадує життя в Україні. На Реннштайгу надибаєш зненацька дерево-розетку серед лісу, від якої можна підзарядити телефон та інші гаджети:
Або бутафорну митницю, побудовану на місці колишньої справжньої:
Або стілець на одного з інструкцією, що у разі відпочинку групи кожен її член має право на ньому посидити рівно 2 хвилини.
Несподівано, за рогом, надибаєш найменшу громаду в НДР, Фрідріхсхьое, що складалася з 32 жителів. До 1961 року тут знаходилася остання школа у Східній Німеччині, в якій був усього 1 клас.
І це підводить нас до несподіванки № 4: зіткнення з минулим, сьогоденням і майбутнім, що знаходяться на відстані кількох кілометрів одне від одного. На Реннштайзькому вокзалі розводить пари старовинний паровий локомотив:
Неподалеку від нього розташована станція вимірювання чистоти повітря. Побудована в НДР у 1972 році, наразі ця станція оснащена найсучаснішим обладнанням відповідно до європейських стандартів вимірювання якості повітря.
В Оберхофі знаходиться монумент працівникам лісу, створений 1981 року на згадку про жінок-лісорубів і радянських солдатів, які допомагали їм подолати наслідки природного катаклізму 1946-47 років, коли 1,6 млн кубометрів лісу були знищені негодою та короїдами.
І там же розташований центр підготовки біатлоністів і лижників, де проводяться міжнародні змагання з біатлону. До речі, Тюрінгія виступила з ініціативою проведення зимових олімпійських ігор 2030 року в Оберхофі.
П’ята вражаюча риса — це контраст між важкою фізичною працею місцевих жителів і поетичними та філософськими творами, створеними тут же. Неподалеку від Штайнаху добували звичайний грифель, яким і ми користувалися в школі:
90% породи йшло у відвал, і лише 10% були придатні для виготовлення грифельних дошок й олівців. До 60-х років минулого сторіччя тут видобували грифель і виготовляли вироби з нього вручну. Працівникам доводилося добиратися сюди пішки гірськими стежками — до найближчого села 12 км. Про нелегку працю місцевих жителів розповідають інформаційні таблички:
А за кілька кілометрів знаходиться «Ліс поетів», в якому розміщено більше 20 табличок з портретами, короткими біографіями і важливими творами відомих німецьких митців. Проект було створено в основному для освіти юнацтва, бо: “Хто його зна, чого їх зараз там навчають у школі”, — сказав один поважний чиновник з нагоди відкриття проекту.
“Ген на верховини
Темна ніч лягла;
Лагідні долини
Вкрила свіжа мла;
Не курять дороги,
Листя не тремтить…
Зможеш від тривоги
Скоро й ти спочить!” (Переклад Тереня Масенка)
Вірш «Гірські вершини», який ми вчили у школі напам’ять, Гьоте написав саме на Реннштайгу, під час ночівлі в одній із колиб. Хто його зна, може й у цій, в якій ми так безцеремонно розвісили наші бебехи на просушку.
Шоста приємна несподіванка — це архітектурні контрасти на шляху. У містечках і селах більшість будинків облицьована темним сланцем, який тут звуть “шифер”. Разючий контраст з ним та похмурою погодою складають троянди та інші квіти:
А також статуї в садках і на подвір’ях будинків:
І цікаве рішення паркану, в якому використаний природній камень, що видобувається тут, і скло, яке виготовляють у сусідній Лауші:
Сьомою, найбільш приємною несподіванкою Шляху, стало підтвердження відомого виразу “The way provides” (“Шлях дає тобі все, що потрібно”). Коли у нас закінчувалася вода, знаходилося облаштоване джерело, відкрите кафе, хазяїн якого люб’язно дозволяв набрати води, або, врешті решт, водоспад. Коли на четвертий день закінчилися майже всі продукти, які ми взяли із собою, ми дісталися цивілізації і скупилися за півгодини до закриття магазину. Коли вже не було сил йти далі, знаходилася вільна колиба, в якій можна було переночувати. А коли йти було важко і на душі було млосно, ми просто співали, не зважаючи на жартівливу заборону:
Коли ж усе це набридало — ми просто робили привал і перепочивали.
Перепочивши, підкріпившись і запакувавши рюкзаки, ми йшли далі. І на сьомий день дісталися Бланкенштайну, де закінчується Реннштайг:
На прощання ми придбали в якості сувеніру реннштайзьку троянду кольорів українського прапору, яка тепер стоїть на столі і нагадує про пройденний Шлях:
“Лише там, де ти пройшов пішки, ти справді побував”, — сказав Гьоте. І це справді так. Жодні путівники, документальні фільми і книги не розкажуть тобі стільки, скільки шлях, пройдений тобою пішки. Історія, культура, архітектура, легенди і сучасні реалії — все це оживає і супроводжує тебе на Шляху. І ти краще починаєш розуміти не тільки мову, а й менталітет жителів, і почуваєш себе частиною тутешнього життя, яке ти проживаєш разом із ними. Навіть якщо це лише кілька днів, переживання ці дуже інтенсивні. Ти відчуваєш себе на 100% живим, що нечасто трапляється у буденному житті, коли не встигаєш навіть по-справжньому зголодніти, і де на тебе кожної ночі чекає затишне ліжко. У поході всі твої статки вміщуються в один рюкзак — і ти відчуваєш себе напрочуд багатим. Все, що ти бачиш довкола — луки й ліси, міста й села — все належить тобі.
І при тому все це не обтяжує тебе, як справжня нерухомість чи інші матеріальні цінності. Бо ти вільний іти далі. І коли тобі набридає те, шо тебе оточує, ти береш рюкзак на плечі і йдеш далі. Я йду далі. Ми йдемо далі. І сходить сонце…
Будьте здорові!
Ваша Моторна
от правда щодо свободи від буденності й залежності від речей – недарма Маск продає всі свої маєтки і збирається жити де доведеться, аби бути вільним. цікавий досвід, дякую за розповідь!