«У всього на світі є кінець, і лише в сосиски – два кінці!» — народна німецька пісня.
В останній день переходу через Альпи ми зробили півтора етапи, 25 км і 650 м набору висоти. Напередодні ми спустились з гір і дійшли до містечка Св. Якоба, де й заночували. Сидіти на терасі, їсти лисички з пласкою домашньою вермішеллю і дивитися, як заходить за горе сонце, підсвічуючи їх м’яким світлом, було одночасно епічно й заспокійливо.
Пансіон називався «У старого господаря» й антураж відповідав назві: підлога рипіла, дверцята шафи не закривалися, чашки були тріснуті, а обшивка меблів порепана. Але коли я вийшла вночі на балкон і побачила здоровенні зорі, як у дитинстві, то забула про втому і тимчасові негаразди.
На ранок, відсвіжені й заспокоєні, ми вирушили в дорогу, готові зробити останні півтори етапи шляху. Вивіски у прикордонні все ще були двомовними і сьогоднішня ціль також мала дві назви: Штерцінг і Віпітено.
Починався останній відрізок у мальовничому передгір’ї, з якого в долину Валь ді Віцце спускаються потічки. Сформувалася ця типова міжальпійська долина ще у льодовиковий період, коли з гір спускалися крижані брили з каміннями і прокладали собі дорогу, якою ми йшли.
На жаль, нащадки Муссоліні вирішили споганити цю красу й побудувати серед лісу автобан, а в замріяних селах — багатоповерхові туристичні центри. Протягом дня всюди нас супроводжували крани, важка будівельна техніка і перекриті шляхи.
Пішовши вчергове в обхід, ми заблукали, застрягли в кропиві, що діставала до шиї, й ледь вибралися на дорогу через чагарники. Там зустріли «наших німців», які вказали нам правильний напрямок.
– А ви де ночували? – поцікавилсь я. – Ми Сен-Якобі, було дуже гарно!
– А ми у Штерцінгу! Звідти приїхали потягом і знову йдемо туди сьогодні.
«Якесь дивне планування, – подумала я. – І про що думають турфірми, які деруть по 1500 євро з особи за такі путівки?» Вчергове переконавшись, що краще наступати на власне організовані граблі, я попрощалась з німцями – у нас був різний темп – і ми рвонули вперед.
Від краєвидів перехоплювало подих, а від спеки пересихало в горлянці. Води ми набрали в пансіоні перед виходом, а ось із їжею прорахувалися: я забула, що в Італії можна про обід забути. Після сніданку з круасана й кави заклади харчування закриваються і відкриваються лише під вечір. Я сподівалася, що біля водосховища біля Ріду (Лаго ді Новалє) будуть кіоски, але воно виявилося диким і вхід до нього було заборонено.
На щастя, шлях дає все, що тобі потрібно: десь о 14 годині ми надибали скриньку з напоями і їжею, як у казці.
Борис узяв останній кусок пирога, який німці називають «мармуровим», а я задовольнилася «напоєм Венери» — імбирно-цитроновим лимонадом. До цього подавалися справжні порцелянові тарілки і мельхіорове столове приладдя. Оце сервіс! Прочитавши про фермерське хазяйство, що гостинно надало нам обід, ми у думках подякували їм і залишили 7 євро пожертви. Більше в мене не було — треба було дійти до банкомата і зняти готівку.
Тим часом, дорога знову пішла в гору, де знайшла притулок автівка невдахи-контрабандиста.
Після нещодавніх дощів шлях розмило і в деяких місцях дорога осипалась. Нам зустрілась сімейка велосипедистів: тато, мама й три дівчинки 9, 7 і 5 років. Вони обігнали нас, але потім повернули назад. На повороті малу занесло, вона впала і розридалася. Я підхопила її на руки і втішила (вже не знаю, якою мовою), й вона відразу заспокоїлась.
– Ми можемо чимось допомогти? – запитала я в дорослих англійською. – Ми із сином могли б вам велосипеди через потічок перенести.
Тато заперечливо похитав головою: «Ні, там треба видиратися на скелю, ми не подолаємо. Але дякуємо за пропозицію допомоги!»
– Ну, дивіться, гарної вам дороги!
Вони поїхали назад на асфальтову дорогу, а ми пішли далі. Було страшнувато: що нас чекає за поворотом? Дертися на скелю я точно не планувала: може, можна буде знайти обхідний шлях? Вийшло не так страшно: ми перескочили через потічок і почапали по бездоріжжю.
Табличка в лісі попереджає тримати собак на повідці, щоб не заважати лісовим мешканцям.
Дорога вивела до церкви Св. Хреста, побудованої ще в 1337 році в романському стилі. На жаль, церква була закрита, тож ми пішли далі.
За поворотом відкрився вид на Віпітено. Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, де пролягає найлегший шлях через Альпи. Саме тут, на висоті 1370 м, проходив перевал, яким користувалися люди ще з кам’яного віку. А давні римляни побудували тут фортецю Віпітенум, що й дала назву місту.
До нього, однак, ще треба було дійти, а, як на зло, шлях через затишний ліс було перегороджено. Тож довелося чапати розпеченим асфальтом за температури +38.
Ми таки добре підгоріли, не зважаючи на капелюхи, і сіли перепочити у церкві в містечку Флайнс. Всередині було прохолодно й затишно і, зібравшись із силами й духом, ми вийшли на останній шматок останнього етапу.
Палки для скандинавської ходьби ми залишили на автобусній зупинці під церквою: я вважала, що вони нам більше не знадобляться, а на шляху назад лише заважатимуть у транспорті. І дуже пожаліла, бо дорога неочікувано знову пішла вгору! Очевидно, автор шляху хотів показати нам Штерцінг з гори, як колись Херсбрук на Шляху Франконських гір. «Коли ти, хекаючи й відсапуючись, долаєш останню гору (Міхельсберг) на шляху, зупиняєшся перепочити і бачиш у своїх ніг місто, що вітає тебе вечірнім передзвоном і квітучими каштанами, ти відчуваєш себе переможцем», – писала я тоді.
Видершись на останню гору перед Віпітено ми побачили перед собою ноунейм замок до якого (слава Богу!) не треба було дряпатися.
Натомість ми неквапно спустились у середньовічне місто, що вітало нас виром життя і — хто б сумнівався — перекритим шляхом. Міст, що веде в центр, було закрито, тож довелося плентатися в обхід.
Дійшовши до центральної площі, ми сфотографувалися біля кінцевої точки переходу через Альпи Тегернзее-Штерцінг: башти 12 апостолів.
Потинявшись трішки вуличками старого міста, ми знайшли наш готель (навпроти військової частини! Але з кондиціонером)
Штерцінг згадується письмово ще з 1182 року передусім як торгове місто, але також як центр видобутку срібла в горах по сусідству. З XVI віку, коли видобуток став нерентабельним, містечко втратило свою значущість, а нова залізнична колія через Бреннер, що відкрилася у XIX віці, посприяла ще більшому відтоку торгівлі. Після Другої світової війни Штерцінг набув сумнівної слави як один з центрів «Щурячої лінії»: через нього нацисти-високопосадовці тікали до Південної Америки, в основному в Аргентину.
Таких амбітних планів у нас не було — найбільше, що хотілося після виснажливого шляху, це залягти на пляжі як бегемоту (тільки пузом догори) і переміщатися лише на кілька кроків у напрямку моря.
Планування і логістика подорожі до моря могли почекати до завтра, а поки ми попрощалися з Віпітено і закінчили наш перший перехід через Альпи.
До нових зустрічей!
