Момент, коли ми стояли на горі Раухенкопф на висоті 2268 м і горлали: «Ми — королі гори!» був апофеозом шляху. Після цього дорога пішла стрімко вниз: до Мейрхофену автобус зробив 150 стрімких поворотів, вид з яких був приголомшливий.
Хвилин за 40 ми спустились у Ціллерталь — альпійську долину, знамениту своїми підйомниками, льодовиками і, в минулому, контрабандистами.
У Ціллерталі ходить Ціллертальбан — цим маленьким червоним потягом ми доїхали до місця ночівлі у Майрхофені.
Після одиноких холодних вершин Майрхофен гостинно зустрів нас пропозицією випити шнапсу і розслабитися в одній із численних кнайп.
Після неформального чек-іну (господарка пенсіону просто залишила ключі для нас та інших гостей на стійці поряд із цукерками і туристичними брошурками)
ми перевдяглися у більш-менш пристойний одяг і пішли в місто.
Мейрхофен виявився привітним інтернаціональним містечком із тримовними вивісками і готовністю святкувати «післялижну вечірку» навіть влітку.
Був суботній вечір, і численні гості поспішали до ресторанчиків і барів. Ми також перейшли через мальовничий потічок і зайшли до ресторану повечеряти.
Вечеря разом із десертом обійшлась нам у 80 євро, тож наступного дня я вирішила зекономити і скупитися у «Шпарі» на 13,50, щоб не витрачати шалені гроші на їжу.
Наступного ранку ми покинули привітне, але дороге, містечко і поїхали до озера Шлегайсшпайхер, яке виявилося справжньою перлиною цього шляху.
Побудоване у 1965–1971 роках, це водосховище наповнюється потічками, які спускаються з льодовиків, що пояснює дивовижний смарагдово-бірюзовий колір. Воно займає площу у 220 гектар, має глибину 59 метрів і виглядає цілком природньо – мов і завжди тут було.
Дорогою через численні спуски, тунелі й повороти мені стало зле, тож я сіла на лавку і стала читати інформаційну табличку, чекаючи, поки попустить. На табличці була показана дамба висотою 131 м, з якої можна зробити «стрибок віри» незадорого, або ж на яку можна видертись одним із двох скелелазних шляхів. Альпійська програма розваг добралась і сюди, але нам було достатньо своїх двох ніг — і двох палиць для скандинавської ходьби на додачу.
Попрощавшись з озером, ми пішли вздовж одного з потічків, які живлять його. На горизонті виднівся один із найбільших льодовиків, від якого, на жаль, залишилися лише третина.
500-метровий підйом до Пфічерйоххауз, що лежить на висоті 2275 м, почався зі сторожки митників.
1919 року, після закінчення Першої світової війни, була підписана мирна угода в Сен-Жермені, за якою ця територія відійшла Австрії, і кордон був закритий до підписання Шенгенської угоди у 1998 році. Але це не завадило (навпаки, навіть посприяло) розвитку численних шляхів контрабандистів.
Тютюн, цукор, кава, вино і шнапс – до 100 кг тягали на собі контрабандисти, одягнені в чорне (через що їх прозвали «Чорнявими»). Почалося все із заборони на вивезення солі, яку ввів кайзер Джозеф I у 1706 році, через що сіль перетворилася на «біле золото». І закінчилося цілими стадами корів, овець і кіз, які контрабандисти переганяли з Італії.
Прикордонники могли скільки завгодно перекривати офіційні шляхи – місцеві знали десятки стежок, якими можна було пройти непомітно вночі.
У музеї, куди ми зайшли, експозиція була присвячена не тільки історії контрабанди, але й полюванню за гірським кришталем. Перші знахідки – серед іншого, кришталева сокира, – датуються 4000 р. до нашої ери!
Однак музей музеєм, а треба йти далі. Радіємо, що принаймні рюкзак не важить 100 кг і нас не застрелить прикордонник або митник, яким було дозволено стріляти в «чорнявих» без попередження.
Дорога важка, але дуже красива. Зупиняємося на перерву на обід із видом на потічок.
Останні сто метрів підйому — і ауфвідерзеен, Австрія! Бонджорно, Італія!
Щойно ми перейшли кордон й опинилися з боку Італії, як почався безлад. Перше, що ми побачили, були корови, які обступили автомобіль, облизуючи (обнюхуючи?) його з усіх боків.
«Якісь неправильні корови. Недисципліновані!» – незадоволено подумала я. І засміялась сама з себе: «Ми в Італії! Benvenuti al Alto Adige!»
За табличкою виднівся сьогоднішній пік – альм Пфічерйоххауз (італійською Ріфуджіо Пассо ді Віцце). Збудований у 1888 році, він є найстарішим приватним високогірним притулком Південного Тіролю. Вже 5 поколінь він знаходиться у володінні однієї родини.
В самому притулку тепло, гостинно і смачно. І ціни в два рази нижче, ніж в Австрії! До того ж, контингент більш цікавий: на зміну пенсам і сім’ям із дітьми прийшли спортивні, підтягнуті типи.
Обганяючи, вони блищать посмішками і вітають: «Бонджорно!» Йти відразу стало веселіше, хоча місцина була дещо похмурою.
У 1934–1942 роках за наказом Муссоліні 20 000 робітників зводили тут Валло Альпіно – лінію укріплень, яку порівнюють з лінією Мажино у Франції. Метою було відгородитися від Австрії та Чехословакії. В самому лише Південному Тиролі було побудовано 350 бункерів і дотів. Деякі з них були замасковані під будинки та сараї. Масштабні, але безтолкові, укріплення так і не стали в нагоді, і в 1990-х роках були повернуті нащадками селян, в яких свого часу були конфісковані ці ділянки землі.
Деякі сараї й досі виглядають так, ніби в них ховають зброю або контрабанду. Хто його знає? Йдемо далі і не забуваємо милуватися красою природи. Адже наша альпійська мандрівка добігає до кінця!
Далі буде. Попередні частини тут, тут, тут і тут.
