П’ятий етап почався з того, що ми заблукали. І не лише ми.
– Перепрошую, ви куди прямуєте? – звернулася до нас жіночка, напарниця якої зачудовано розглядала карту. Як часто буває, натовп туристів, густий на початку, швидко розвіявся, і ми лишилися на вершині гори з такими самими бевзями і безтямками.
– До Хохфюгену, – відказала я трішки роздратовано, бо не була певна, чи ми туди саме йдемо.
– Ми теж! – зраділа вона. – Але ми, очевидно, заблукали. Ви не знаєте, випадково, де вірний шлях?
Я подивилася на свій годинник, який показував, що ми збилися зі шляху, і, зітхнувши, полізла під пончо у напузник за смартфоном. Під дощем не так просто тримати пристрої в сухому і справному виді. Відкрила застосунок Komoot, завантажила маршрут і ще раз переконалася, що йдемо не туди.
– Там дороги немає! – гукнув хтось ізнизу.
– Це Томас, він більше за всіх нас має досвіду, – просвітив чоловік, що підійшов до нас. Ми представилися і розговорилися: одна пара пенсіонерів була з Австрії, друга – з Німеччини. Вони купили у турфірми перехід через Альпи і вже п’ятий день ішли разом.
Разом ми якось розібралися зі шляхом, який зовсім неочевидно пролягав через вузенький прохід між двома спорудами.
Дорога була важкою і проходила у хмарах: то ми були над ними, то під ними, то серед них.
Після пари годин напруженої ходьби визирнуло сонечко. Я зраділа і заспівала в голос: “Here comes the sun!” Але фальшиво, тож посковзнулася, впала і набила синця. Ельфи не люблять, коли погано співаєш: краще тоді мугикати під носа або свистіти, як це роблять італійці.
Йти стало веселіше, тим більше, що на нас чекав черговий альм – Гартальм на висоті 1849 м. Знаменитий він через візит Бруно, останнього ведмедя в Альпах.
Бруно прийшов із Трентіно і 30 травня 2006 р. роздерибанив вулики з медом поряд із альмом. Така зухвала поведінка – і той факт, що на шляху через гори він вбивав овець й інших домашніх тварин – призвели до того, що 26 червня 2006 р. його пристрелили мисливці. Публіка була незадоволена – за походеньками ведмедя давно слідкувала преса і статті про нього публікувала навіть «Нью-Йорк Таймс», але місцеві зітхнули з полегшенням. Однією проблемою менше!
Поки Борис читав про історію Бруно, я вивчала меню. Наваристий гуляш із булкою і пляшечка Мерло, півгодини відпочинку – і можна йти далі!
Підкріпившись, ми вийшли і зустріли доволі пофігістичну корову породи «баварська руда». Позаду видно туристів, що обідають принесеним із собою, – зекономили 50 євро, але всю дорогу перли обід на собі. Glovo в горах не працює.
Вийшло сонечко і йти стало веселіше. Праворуч і ліворуч від шляху траплялися кущики стиглої чорниці, з яких ми вряди-годи зривали ягоди на десерт.
Потім шлях завів нас у ліс, де ми побачили наслідки нещодавньої негоди. І зраділи, що нас у цей момент тут не було.
«Багато маленьких підйомів і спусків у сумі дають велике навантаження», – поінформувала нас табличка біля Лоассаттелю з відміткою 1675 м.
Місце виглядає диким і споконвічним, але насправді метрах у 300 знаходиться дискотека – велика квадратна будівля із парковкою, повністю забитою автівками. Стіни будівлі здригаються від басів, і чутно, як гості підспівують шлягерам і хітам. «Насправді, Альпи дуже нудні, тож ми маємо щось вигадувати, щоб заманити сюди людей, особливо, коли немає снігу», – зізнався один із представників турагенції. «Відправте людей ходити пішки, нудно не буде», – подумки відповіла йому я, читаючи інтерв’ю. Але оскільки не всі люблять ходити з палками, альпійські курорти пропонують цілий ряд сервісів: від прокату електровелосипедів до стрільби з лука.
У Хохфюгені, якого ми дісталися в кінці дня, була ще одна розвага: цілий ряд машин, що розтягнулися головною і єдиною вулицею, бібікали і заїжджали на парковку одного з готелів. З ресторану вже лунала музика й доносилися крики гостей. «Весілля!» – подумала я і почала гуглити назву готелю, щоб виключити його з варіантів ночівлі.
В результаті забронювала номер в тихому Альмхофі, де з розваг було лише спа, сауна і басейн із холодною водою. Головне, що були вільні номери й білі свіжі халати. На ранок ми відчули себе відсвіженими й були готові йти далі. Тим більше, що на нас чекав «королівський етап» із набором висоти 950 м без жодних підйомників.
Ми перейшли потічок і пішли вгору. Табличка свідчила про те, що взимку тут справжня конкуренція між тими, хто їздить на санчатах, сноуборді й лижах – двом категоріям спортсменів кататися заборонено!
Зранку мінлива й примхлива погода вирішила трішки підбадьорити нас і посміхнулася сонечком.
Дорога вела повз черговий альм, що виглядав як бразильські фавели.
Монотонну ходьбу пожвавила зустріч із чередою кіз, які без вагань підішли до нас, облизали спітнілі литки і пішли до потічка пити воду. Оце їм пощастило: безкоштовна доставка солі на висоту 2000 м!
– Мамо, давай ми їх із собою візьмемо? – попросив Борис тоном, яким діти просять іще одну порцію морозива.
– Ти що, ще скажуть, що ми їх поцупили! Дивись, у них на вухах спеціальні бирки, якими маркують тварин! – відказала я.
Ми залишили череду козлобаранів біля потічка і пішли дертися на гору далі. Піднялися так високо, що до Расткогельхютте, де ми мали пообідати, довелося спускатися.
«Хютте» означає «хижа» і, на відміну від Альму, передбачає лише 1 будівлю, в якій можна або не можна поїсти – як пощастить. Нам пощастило, і ми пообідали трьома (несмачними) намазками і супом непевного генезу.
Після обіду дорогу знову пішла вгору — так званий Камвег уздовж хребта гори.
На висоті 2268 м, на вершині гори Раухенкопф, ми зробили привал, а я зняла панораму. Епічний вид, аби тільки не хмари!
Після цього дорога пішла стрімко вниз і ми побігли, щоб встигнути на останній автобус о 16.15. Наступний був наступного дня об 11 ранку!
Зробивши останнє епічне фото цього дня, ми вскочили в автобус і поїхали до місця ночівлі.
Далі буде. Попередні частини тут, тут і тут .
