– Купатися чи не купатися? – це епічне питання, поставлене ще Лесем Подерев’янським, ми вирішили одноголосно ствердним «Так», щойно побачили Ахензее.
Прогноз погоди, однак, був невтішним: обіцяли проливні дощі, і десь серед дня ми виглядали як два одногорбих верблюди, що бредуть через Долину тіней:
Зранку ми прокинулися від іржання коней і поспішили скласти намет, поки господарям не спало на думку провідати своїх чотириногих друзів. Як завжди після ночівлі в лісі на сніданок була розчинна вівсянка і кава, тож діставшися цивілізації, ми засіли у першій-ліпшій булочній-кондитерській.
Додаткові 3000 кілокалорій, находжені за день, компенсувалися пирогом зі сливами-угорками, яблучним штруделем і шоколадним тістечком.
Крім звичних будівель у стилі «квадратіш, практіш, гут», у містечку є 2 церкви: одна в центрі й одна на узвишші.
Поки Борис від’їдався і відпивався, я вивчала в довіднику сьогоднішній етап. Логістика бентежила: треба було сісти на автобус і дістатися берега Ахензее, де починався четвертий етап. Звідти пішки йти вздовж озера до Пертізау, де треба сісти на корабель і доїхати до Маураху. Встигнути на останній автобус до Фюгену о 18.30, там переночувати і зранку дістатися підйомником на початок п’ятого етапу. Нічого собі! А як же принцип «безперервних кроків»: сьогодні починати там, де закінчив учора? Укладачі маршруту, однак, керувалися принципом «Найкраще з Альп» і «Альпи для всіх», тож спростили перехід, зробивши його максимально доступним і сповненим найкрасивіших місць. Треба віддати належне: їм це вдалося.
Однак розібратися що, коли і звідки їде, пливе або підіймається, і скільки це все коштує, було нелегко. Так що я навіть позаздрила автолюбителям на кемпінгу, згадавши роуд-тріп Францією у травні. Тим більше, що одна маленька машинка, схожа на мого Звіра, теж була із наметом на даху.
Лише згодом я помітила кілометрові пробки на дорогах і платні шлагбауми, що перегороджували в’їзд до туристичних місць. І зраділа, що ми йдемо пішки. Або принаймні їдемо автобусом, для якого всі шлагбауми відкриті. Від булочної в центрі ми дісталися за 20 хвилин до початку етапу і, попрощавшись із Ахернкірхе, пішли в напрямку озера.
Дорогою прочитали інформаційну табличку про те, як 42 будинки та 100 осіб було врятовано від затоплення завдяки будівництву 3 нових мостів і 2 дамб. Проєкт обійшовся у майже 4 млн євро і був закінчений у грудні 2020 року. Оце турбота про людей! Респект правлінню Тіролю і місцевій комуні!
Коли ми дісталися узбережжя, була вже 12 година. Тож ми швидко скупнулися і вийшли на доріжку, що йшла вздовж озера. Якщо попередні 2 дні нам майже не зустрічалося людей на шляху, то тут треба було давати дорогу й обганяти туристів із собаками, дітьми, у шльопках і шортах.
Зранку ще було сонячно й дорога вела через луки вздовж озера з легкими підйомами та спусками.
Скоро, однак, набігли хмари, і цілий день ми йшли то знімаючи, то вдягаючи пончо. Дорога стала слизькою, і на стрімких підйомах та спусках треба було бути уважними, щоб не послизнутися на корінні або камінцях.
Подекуди тропа не огороджена, тож треба ступати обережно, щоб не посковзнутися на мокрій траві та не злетіти у прірву, що закінчується водою.
Зате види згори відкривалися такі, що хотілося стати, роззявити рота і не рухатися з місця, спостерігаючи за примхливою грою хмар, мінливим кольором води й епічними силуетами гір.
“Wenn ich ein See sehe, brauche ich kein Meer mehr”, – «Коли я бачу озеро, мені більше не треба моря», – говорить німецька промовка. Але в животі вже було порожньо й сумно, тож ми зраділи, побачивши ресторанчик на шляху.
До Гайзальму можна дістатися або пішки, або корабликом. Тому й цінничок там неслабий: за обід, що складався з основного блюда й напою, я сплатила більше 60 євро!
Вид знизу був не менш епічним, ніж зверху.
Але скоро набігли хмари і розпочався черговий раунд дощу з поривчастим вітром, громом і блискавками. Тож ми були раді дістатися Пертісау і сісти на кораблик, що відвіз нас до кінцевого пункту четвертого етапу.
Помахавши на прощання Пертізау, ми відчалили і хвилин за 20 прибули до Маураху.
На прощання визирнуло сонечко й Ахернзее показало нам «Альпійські фьорди», якими воно знамените.
До місця ночівлі, у Фюген, ми прибули вже під вечір.
І з розчаруванням констатували два моменти:
1. Доведеться йти пішки на гору ще метрів 250 до пенсіону.
2. Там залишити рюкзаки, і ще піднятися на 200 м для того, щоб повечеряти!
– Невже поряд з вами ніякого закладу немає? – розпачливо запитала я господаря пенсіона.
– Ні, ви, звісно, можете спуститися вниз на 250 метрів. Але потім вам доведеться з повним пузом дертися на гору. Так що вибирайте! Але швидше, бо вони всі закриваються о восьмій, – просвітив мене господар, що сидів за столиком на терасі і дудлив пиво з літрового кухля.
Зітхнувши, ми поперлися на гору аж до високогірного підйомника, до якого на ранок нам знову довелося підійматися! «За дурною головою і ногам нема покою», – як казала моя прабабуся.
Виспавшись, ми розпочали п’ятий етап підйомом на Хохфюген.
Погода вирішила споганитися не на жарт, і легенькі, пухнасті внизу хмаринки
перетворилися на щільну дощову завісу на горі:
На горі на нас чекав типовий альпійський пейзаж: гарний навіть коли дощить.
Але далі дорога пролягала верхівками гір і мене взяв сумнів: чи справимося ми?
Далі буде. Початок тут, продовження тут.
