– Я поговорила з директором і він дозволив вам не вступати до клубу. І ланч-пакет можете взяти собі в дорогу безкоштовно, – привітала мене зранку дівчина у приймальні гуртожитку. Вчора ми з нею розговорилися і вона виявилася з наших.
– Вам треба обов’язково вступити до клубу молодіжних гуртожитків і сплатити членський внесок, це умова перебування у нас! – пояснила вона мені.
– Я знаю, прочитала правила, але не знайшла, де на сайті реєстрація для інвалідів, – я показала посвідку Бориса. – Може, для них якісь особливі умови?
В душі я сподівалась, що не треба буде вступати до клубу задля всього однієї ночівлі. Як і в будь-якому німецькому ферайні, де вхід 1 євро, а вихід — 3, довелося б цілий рік сплачувати внески, перш ніж можна було б вийти з нього.
Тож перший вияв доброти, з яким довелося стикнутися на шляху, виявився дуже доречним. Я подякувала дівчині від щирого серця і пішла на кухню робити ланч-пакет. Який ми і спожили через пару годин на парковці перед першим серйозним підйомом на 600 метрів.
Ще один вияв доброти – облаштоване джерело питної води – трапився нам напередодні й теж дуже вчасно, коли всі запаси води скінчилися і в горлі дерло від спраги.
Другий день переходу почався бадьоро: ми ще не знали, що нам треба буде зробити 2,5 етапи цього дня: закінчити попередній, бо ми не дійшли до цілі напередодні, зробити другий, перейти кордон із Австрією і, спіймавши облизня з ночівлею, подолати третій етап і поставити намет під дощем у придорожньому чагарнику. Але зранку нічого не передвіщувало такого карколомного темпу. Ми бадьоро вийшли з гуртожитку і бадьоро покрокували селом: Борис наспівував пісню, а я придивлялась до гори на горизонті: чи не на неї треба буде сьогодні дертися?
Дорога вивела із села і підвела до національного парку, серед якого блукали корови й коні. Мелодійне бемкання дзвоників на шиях у тварин сповіщає про їх наближення.
Серед усіх диких звірів найбільшу небезпеку в Альпах становлять корови. Тварини з маленькими телятами можуть вести себе агресивно, захищаючи потомство. Ми зустріли одразу двох коровел, які мирно тьопали назустріч і не цікавились нами. Обережно обійшли їх по траві й пішли далі.
Трохи далі побачили на дереві правила поводження з домашніми тваринами на шляху.
Під деревами блукали коні, мелодійно подзвонюючи дзвіночками. Побачивши нас, коник-дзвоник підійшов поздоровкатися.
З інформаційної таблички виявилося, що і з конями в Альпах бувають нещасні випадки. Ось цього 19-річного парубка придавило дровами, що впали з воза, ще у 1910 році.
Проте, дорога йшла, як і вчора, світлими буковими або модриновими лісами й не викликала поганих думок. Навпаки: зранку, після відсвіжувального відпочинку, душа співала, а ноги йшли самі.
У походах ранок — найкращий час, щоб подолати більшу частину відстані, відведеної на день. А за гарної погоди — ще й можливість наклацати видовищних фоток.
Так непомітно ми дісталися кінця першого етапу, містечка Кройт. Біля мосту через потічок Штауден починався другий етап.
– Мамо, у мене кров з носу йде! – заявив Борис.
– От горе! Лягай хутчіш на лавку і задери голову до гори, – я підмостила синові під голову картуза і почала шукати в інтернеті поради, що робити в такому випадку. Крім спрею для дезінфекції, пластирів і медикаментів для Бориса жодних ліків або «народних» засобів типу пероксиду водню я із собою не брала.
Всесвітній розум підказав, що лягати не можна, а навпаки, треба нагнути голову вперед і чекати, поки стане кров. Щось мені не дуже в це повірилося, тож я залишила сина полежати кілька хвилин у затінку. Після чого відправила його вниз, до річки.
– Добре водою шию вимий і лице! Руки теж до ліктя, і ззаду шию, до потилиці! – командувала я.
– Вода крижана! – скаржився Борька.
– Нічого терпи! Кров пройшла?
– Так!
– Добре, вилазь і пішли далі.
Дорога пішла вздовж потічка, поступово підводячи нас до Альп.
Після перерви на обід ми дійшли до курорту Вільдбад-Кройт, що мальовничо примостився у долині під горою.
Інформаційні таблички повідомляли про королів й інших відомих персонажів, які тут свого часу відпочивали. Серед інших, 1838 тут побували цариця Олександра і цар Ніколай I: царицю несли в гори на ношах.
Ми собі такої розкоші дозволити не могли, отже, почапали на гору на своїх двох.
Зв’язок пропав й орієнтуватися доводилося за табличками обабіч дороги. Та за GPS-треком у годиннику.
Зробивши 300 метрів набору висоти, піднялись до першого альму на висоту 1110 м.
Альми — це альпійські ферми в горах, куди корів відводять пастися на початку травня, коли сходить сніг. У селі це завжди велике свято: коровам вдягають вінки з квітів на роги, прикрашають стрічками, на шию вішають дзвоники. Жителі села вдягаються у традиційні костюми й проводжають стадо з пастухами до виходу з села, а особливо завзяті — аж на гору, до самого альму. Там їх залишають у спокої на все літо, привозячи лише дітей на канікули і забираючи молоко й сир, що виробляються на горі. Восени корови спускаються вниз, у село, і проводять зиму у корівнику.
Альми бувають двох типів — для себе і для інших. Тобто, в деяких можна пообідати, повечеряти й переночувати, в інших — ні. Гайсальм, що зустрівся нам на шляху першим, був із останніх. Вид мав грізний і закинутий, вода у кориті непитна.
Ми помахали коровам і почимчикували далі.
Погода псувалась на очах: з усіх боків насували хмари, десь неподалеку гуркотіло і блимало. Ми зупинились і вдягли пончо. Дуже вчасно: уперіщив дощ, який ішов до самого вечора. До кордону з Австрією ми підпливали розквашеною глиною.
Кордон, звісно, умовний: табличка обліплена наклейками фанатів футбольних клубів і незрозумілою, хоча й виразною, рекламною.
На хвильку вийшло сонце: краплі дощу заблищали на листі, мов діаманти, гори загорнулись у туман, як у коштовне мережево. Від краси перехопило подих і на хвилину все стихло.
Але стежка вела далі: на горизонті височіла «цукрова голова» і я потайки сподівалася, що нам не доведеться дертися на неї. Принаймні, сьогодні.
Подекуди дорога йшла стрімко на гору під кутом 60 градусів — звісно, не «діретіссіма», але я захекалась і часто зупинялась, щоб відсапатись, стерти піт з чола і зробити черговий знімок.
«Коли вже той триклятий альм?» – потайки я поглядала на годинник: було вже о пів на п’яту, а ми ще не дійшли до кінця другого етапу.
Нарешті, за поворотом ми побачили перші будівлі: дійшли! Блаубергальм знаходився на позначці 1540 м, отже, ми зробили ще 430 метрів набору висоти.
– Ні, переночувати в нас не можна, – зустрів нас радісною звісткою господар. – І кухня вже не працює, ми закриваємося о п’ятій. Можу принести вам холодної нарізки і пива.
– Давайте, – зітхнула я. Чесно кажучи, я ледь розуміла місцеву говірку – це ж уже Австрія, до того ж гори, у них тут свої вирази для всього.
– А можна у вас питної води набрати? – спитала я, коли господар приніс нам нехитрі наїдки.
– Ні, в альмах лише поверхнева вода, її пити не можна. Але я можу вам продати пляшку.
– Давайте, – зітхнула я і, користуючись наявністю мобільного зв’язку, відкрила booking.com. На жаль, нічого підходящого поряд не знайшлося – найдешевше житло коштувало 250 євро за ніч і лежало на березі озера за 15 км звідси.
– Дорога далі йде вниз, ви швидко дістанетеся села Ахенкірхе, там є пенсіон, де можна переночувати, – втішив мене господар.
«Що коштує 250 євро», – додала я подумки. Але подякувала, ми поїли, перелили воду в нашу пляшку і пішли далі.
Поки ми вечеряли на дворі розвиднілося і визирнуло сонечко. Дорога вела вниз, іти було легко: відкрилося друге дихання. Ми знову заспівали пісень і швидко йшли донизу, відбиваючи кілометри третього етапу.
Корови проводжали нас сумними поглядами: ми були останніми туристами на шляху в це день. І залишаємося, звісно, кращими.
Знайти місце для ночівлі було не так легко: спочатку ліворуч від дороги тік потічок, а праворуч вивищувалася гора. Потім вони помінялися місцями. Згодом з обох боків дороги текла річка або впритул до дороги підходили скелі.
Ми зморилися й останні кілометрів 5 перлись «на автоматі». Нарешті, за пару кілометрів до села в кінці третього етапу, знайшлося для нас більш-менш рівне місце у 3 квадратних метри серед посадки. Одразу за деревами була лука, на якій паслися коні: ми слухали їх ржання, схропування й мелодичні переливи дзвіночків, аж поки не заснули.
Далі буде. Початок тут.