Іди туди, де відчуваєш себе найбільш живим.
Альпи завжди притягували до себе людей, які намагалися перейти їх з економічних, релігійних, спортивних і наукових причин. Або просто так. «Чого ви хочете залізти на цю гору?» – спитали сера Джорджа Меллорі, підкорювача Евересту. «Тому, що вона є», – знизав він плечима і видерся на вершину. Де і помер.
Найбільш відомим в історії переходом через Альпи з воєнних причин був похід правителя Карфагена Ганнібала, який хотів таким чином заскочити зненацька римлян і захопити Рим. Під час другої пунічної війни, взимку 218 року до н.е., він виступив у похід із 50 000 солдатами, 9000 лицарями і 37 бойовими слонами. Лише половина з них вижили до кінця переходу й усі слони загинули.
У 1959 році група науковців із Кембриджу вирішила повторити шлях великого полководця. Хоча маршрут, яким ішов Ганнібал, точно невідомий, вони вибрали перехід через Коль де Клап’є, запропонований ще Наполеоном. За 10 днів група з 8 науковців і слонихи з туринського зоопарку на ймення Джамбо успішно перейшла Альпи й «завоювала» місто Суза у П’ємонті. Попри посилену дієту слониха втратила під час мандрів 230 кг, але відсвяткувала успішне завершення походу, видудливши пляшку к’янті та захом’ячивши здоровенного пирога.
Із нещодавніх переходів мені дуже припала до душі книга Лотти Лубколл про подорож з віслюком Джонні з Мюнхену до Середземного моря. Шість місяців ішли вони через Альпи із середньою швидкістю 2 км/год. При цьому вона не експлуатувала чотириногого друга як в’ючну тварину: натомість, розділила багаж так, щоб кожен ніс до 20% своєї ваги. Попри труднощі з ночівлею (спробуйте забронювати у туристичний сезон місце в готелі для себе і свого віслюка!), горезвісну впертість тварини і важку дорогу, парочка успішно дійшла до Адріатики.
Іще одним мотиватором стала книжка, назву яку можна довільно перекласти як «Ну його на фіг!»: 2363 км пішки від Трієсту до Монако. Авторка, Крістіна Раглетті, родом із Швейцарії, вирішила здійснити епічний похід у «коронні» 2020–2021 роки, коли все було закрите, в тому числі кордони, всі ходили в масках і намагалися взагалі не виходити з дому. Втім, це її не зупинило і вона дійшла таки до Монако (для чого її знадобилося 5 місяців), де розчарувалася в платному пляжі, отже, повернулася до Франції і там тільки пірнула в Середземне море. Якби у мене було ще одне життя, хотілося б народитися у Швейцарії з 3 мовами в голові, в оточенні гір, озер і підкачаних альпіністів або лижників. І щоб мені знову було 25, а не оце все…
Ми з Борисом не були особливо обтяжені спортивними, релігійними чи науковими мотивами, тож розпочали перехід через Альпи за принципом «тому, що можемо». І ще «тому, що ми більше не зустрінемося такими молодими», – як говорить німецький тост.
Свій перший перехід через Альпи я мріяла зробити на своє 50-річчя. Натомість пройшла Шлях Св. Франциска у жовтні минулого року. «Але мені все ще 50, тож я ще встигну!» – міркувала я. І, недовго думаючи, купила путівник, зібрала речі, забрала зі школи Бориса – і 30 липня 2024 р. ми виїхали до Мюнхену.
Маршрут Тегернзее-Штерцинг я вибрала як відносно новий і короткий (9 етапів, які ми пройшли за 7 днів). На відміну від легендарного шляху Мюнхен-Венеція та вщент забитого пенсіонерами маршруту Оберсдорф-Мерано, цей перехід обіцяв бути різноманітним, швидким і ненапряжним. Наскільки ненапряжним може бути перехід через справжні, не данські, Альпи.
Потайки я мріяла швидко подолати гірський хребет і пірнути в Лігурійське або, на крайняк, Адріатичне море і тиждень відпочивати пузом догори на пляжі. Але «тюленінг» треба було відпрацювати заздалегідь, щоб не мати потім докорів совісті, попиваючи к’янті і закусуючи тальятеле.
Але для цього треба було, як то кажуть, «почати і скінчити». Початок маршруту був біля вокзалу у Гмунді, на озері Тегернзее. Після сірого, дорогого і сповненого пилюки й нескінченного будівництва Мюнхену, курортне містечко виявилося різнокольоровим, сонячним і привітним.
Перше, що ми побачили на підході до озера, – це людей і собак, які купалися. І вирішили й собі відкрити купальний сезон, не відходячи від каси. 31 липня, зауважте, не 1 травня, як це прийнято у нас. Ну, «у нас», на півночі Баварщини, в цей час іще йшли дощі й температура була +16.
Після цього дорога пішла стрімко вгору й ми пішли вздовж озера по Панорама-штрасе. Шлях ішов через світлий сосново-буковий ліс, з якого відкривалися краєвиди на прибережні містечка на цьому березі і на гори на протилежному.
Було спекотно і я поглядала на карту, роздумуючи, де б нам іще покупатися. Дорога спустилася до низу і вивела нас на набережну з туристами, кафешками і корабликами.
Довелося пройти ще пару кілометрів до «міського пляжу», який, на диво, не був облаштований кабінками. «Де вони перевдягаються, в автівках? – розмірковувала я. – Чи просто так ідуть додому в купальниках і плавках?» Недовго роздумуючи, ми перевдяглися в кущах і полізли у воду. Була вже четверта година по обіді й було спекотно.
Після цього я купила Борису морозиво і відправила його калатати у дзвін. «Гучніше дзвони, щоб перевізник на тому боці почув!» – підбадьорювала сина я.
Давати кругаля по такій спеці довкола озера ще 6–7 км було ліньки: за 6 євро і 10 хвилин перевізник доставив нас на той бік.
Благополучно діставшись протилежного боку, ми висадились на берег і миттєво заблукали. Як часто буває, особливо у другій половині дня, коли трішки заморився, а ще до цього два рази покупався, не дуже розумієш, де ти є і куди тобі треба йти.
До 19:00 нам треба було дістатися гуртожитку для молоді, де я зарезервувала останній вільний номер. Але в яку сторону йти? Гугл, комот і GPS-трек були різної думки про це, тож після кількох вивертів, розворотів на 90 і фальш-стартів ми, нарешті, вирулили на фінішну пряму. Дорога йшла через парк літераторів, які жили, спілкувались і творили у цих чудових місцях.
Після цього ми пішли вздовж каналу, радіючи, що стежка для пішоходів відокремлена від дороги для автівок і велосипедистів, і одночасно потерпаючи від спеки: вода в нас скінчилася, а набрати не було де.
«Не пий, козликом станеш!» – скрикнула я, але було пізно. Борис і сам напився, і 2 літри води нам набрав. Що ж, тоді і я нап’юсь, бо іти нам ще близько години.
Після привалу йти стало веселіше. Ми заспівали хто що вмів і скоро дісталися входу до гуртожитку. Який зустрів нас зграями дітей, що бігали і верещали за нашим вікном. Нас поселили у напівпідвалі, тож всі хованки, водяні пістолети і квачі проходили просто у нас на голові. Дорослі сиділи у затінку, пили пиво або вино і не зважали на розгардіяш. Десь їх можна було зрозуміти.
«От би пішов дощ!» – мстиво подумала я, вставляючи навушники у вуха й закриваючи легенькі фіранки. І – гляди – за пів години як уперіщило! І не просто дощ, а грім, блискавка і злива. Діти повтікали з вулиці, а заразом і дорослі. Стало тихо: крім того, щоб гув вітер, дощ барабанив у вікно і шибки здригались від ударів грому. Ми вимкнули світло і заснули. Перший день «підходу до Альп» пройшов успішно, далі буде…