– І як тобі вдається так проходити, щоб не посковзнутися і не впасти? – запитала я дівчинку-тайку, яка граційно балансувала на межі між ковзкими бур’янами і багнюкою.
– Дуууже повільно! – розсміялася дівчина.
– Оце і мені треба так навчитись, – зітхнула я. – Ми все кудись поспішаємо, хочемо прийти першими, але завжди будуть ті, хто поперед нас.
Якщо говорити точніше, перед нами йшло ще 5 груп і дорога була розквашена вщент. Напередодні я посковзнулася на слизькому листі і гепнулась у багнюку, розтягнувшись у повний зріст. Розминка закінчилася і почався складний другий етап: через болота — до узбережжя Балтійського моря.
Про його близькість нагадували човни, що маячили повсюди: на паркувальних місцях біля будинків, в сухих доках і просто посеред степу:
У XVII сторіччі тут було багато нелегальних маленьких портів, жителі яких займалися контрабандою в обхід закону, що давав право на торгівлю лише великим містам. Наразі ці порти є приватними і вхід (а тим більше кемпінг) там заборонений. А кому не вистачило місця в порту, той завжди може припаркувати свою яхту на полі!
У ясну погоду дорога вздовж балтійського узбережжя нагадує Шлях рибака в Португалії насиченими кольорами квітів, густою зеленню і синьо-блакитним небо-морем.
Хочеться йти і йти, забувши про час, кілометри і втому.
А можна й заклякнути, як цей дерев’яний хлопчисько, серед степу, вдивляючись у білі пухнасті хмаринки.
Хвилин за 20, однак, усе змінюється: з моря надходить хмарисько, бурмочучи й погрожуючи зливою, буревієм і штормом.
– Знаєш, тут можна бурштин збирати, – звернулась я до дівчини, яка йшла за мною, щоб не думати про те, що просто зараз на наші голови вперіщить злива.
– Так, але треба бути уважним, бо це може бути фосфор, – пояснила Сара, учителька історії й географії з Бремену. – Фосфор дуже схожий на бурштин, але якщо його покласти до кишені, під час ходіння він буде тертися, нагріватися й може пропалити дірку в одязі.
Із Сарою ми заприятелювали вранці, коли готувалися до старту. Після нічної бурі, коли намет доводилося тримати руками, вхопившись за розпірки із середини, щоб його не знесло, ранок був м’який і сонячний, немов і не було негоди.
Прийшовши на старт за 10 хвилин до 8 ранку, як годиться, я звернула увагу на дівчину, яка не могла влізти в дощові штани. Спираючись то на одну палку, то на другу, і крекчучи під вагою рюкзака, стрижена під бобрик кругленька панянка кумедно підстрибувала, намагаючись попасти у штанину. «Сестра!» – співчутливо подумала і я запропонувала допомогу. Німецькою, бо статистично німці на другому місці після скандинавів у цьому поході. Сара щиро подякувала і пояснила:
– Це мій перший піший похід. До цього я лише їздила велосипедом, у компанії й сама.
Наступні два дні ми йшли разом і вияснилося, що у неї аж 5 велосипедів, і вона встигла об’їхати майже весь світ. Ісландія, Нордкап (мис у Норвегії, найбільш північна точка Європи, де можна спостерігати північне сяйво), Нова Зеландія, Альпи, Шотландія — всюди вона встигла побувати за свої 42 роки. Під час останніх перегонів у Великобританії отримала травму і більше не бере участь у професійних змаганнях, але разом із групою любителів влаштовує карколомні тури Європою.
– Наразі вони їдуть із Зальцбургу в Австрії до Монако через Альпи. 1000 км, 35 000 метрів набору висоти за 5–7 днів!
– Ага, хто добереться живий, той виграв.
Сара засміялася:
– Всі доберуться! Я слідкую за ними онлайн наживо: у кожного маячок GPS, що показує пересування на карті. Шкода, що не можу бути з ними.
Але і з нами було весело! Другий і третій день пройшли у повсякчасному спілкуванні. Ми наздоганяли одних, переганяли інших і зупинялись поряд із третіми.
– Ви знаєте, що таке “Gods” датською? – звернулась я до хлопця, що зупинився перепочити перед в’їздом до паркової алеї, над якою красувалася табличка «Oester Gods». – Це ж не “Боги”, чи не так?
– Так, це означає «вілла»: трохи менше, ніж замок, але трохи більше, ніж заміська садиба.
– А, тепер я розумію, чому кінцевий пункт у нас у Bjoernemose Gods! Це теж якийсь маєток?
– Саме так, і до того ж дуже красивий і старовинний.
Тим часом здійнялася буря, і ми встигли заховатися з Сарою від першого, найгіршого, шквалу у хижі обабіч шляху.
– У Скандинавії хижі безкоштовні, – пояснювала Сара. – Їх тут ціла мережа і є спеціальний застосунок, де можна їх знайти і забронювати на ніч.
Пересидівши перші пориви шквального вітру і перші відра дощу, ми вийшли на шлях і зустріли німців, один із яких ніс у витягнутій руці упакований у пінопластову коробку гамбургер.
– Ми все ще вдосконалюємо нашу снарягу, – чемно пояснив він. – І робимо висновки на майбутні походи.
«Ага, наприклад, не купувати фастфуд і не нести його в руках півдня до табору», – подумки прокоментувала я.
– Я зовсім не відчуваю запаху моря! – скаржилася тайка. – Порівняно з океаном воно зовсім не пахне!
Так у балачках ми дійшли до табору, що розташувався за мальовничим селом.
Програма на вечір передбачала випікання хліба і маршмелоу на багатті під живу музику-кантрі. Все добре, але в цей день Німеччина грала проти Іспанії у чвертьфіналі чемпіонату Європи. Звівши тевтонськими рядами намети, німці поставили розкладні стільці (!), повсідалися і втупилися в екрани мобільних, спостерігаючи за драматичним перебігом матчу, періодично відсьорбуючи з пляшки пива.
– А Сара вийде? – звернулася я до пенсіонера, що сидів біля намету-тунелю, на який моя нова подружка вказала як на сусідський. Ми домовилися, що о шостій вечора я зайду за нею і ми підемо слухати живу музику.
– Вона пішла в туалет, – махнув дідок рукою у сторону синіх кабінок, що височіли на краю поля, де стояв наметний табір. Відсьорбнув пива і ще ближче нахилився до планшета, на якому бігали гравці.
Я почекала ще хвилин п’ять, аж бачу: до Сариного намету, біля якого я чатувала, прямує молодик років 35.
– Ви до мене? – радісно посміхнувся він.
– Ні, я чекаю на Сару! А це хіба не її намет?
– Ні, це мій.
– Ой, перепрошую, я помилилася! Пішла тоді шукати її.
Але марно й намагатися серед 300 наметів знайти потрібний, тож я почимчикувала одразу до багаття, де вже лунали пісні:
Сара прийшла трішки пізніше і довго сміялася, коли я розповідала їй про те, як помилилася наметом. Після цього ми пекли хліб на довгих палках, слухали музику і спостерігали за людьми навколо. Відчуття було як у піонерському таборі — але без гімнів, піонервожатих і скакання в мішках. Єдине, що напружувало, це незрозуміла мова. Німців на концерті не було: всі дивилися, як Німеччина драматично програє Іспанії. Ми були в оточенні скандинавів, і розібрати шведсько-норвезько-фінсько-датську мову було неможливо. Десь поділась денна інтернаціональність: ми потрапили на сабантуйчик до вікінгів. І це було цікаво, але швидко втомлювало. Зморені від тепла вогнища і вражень за день, почіливши недовго, ми попрощалися до ранку і пішли спати.
Наступний, останній день, бажання було одне: скоріше прийти до фінішу. І тим більше спокус зустрічалося на шляху: ми прийшли у портове місто Свендборг, де було і морозиво, і кава, і свіжовиловлена риба в ресторанчику біля порту.
Біля останнього я зупинилась і запропонувала Сарі пообідати. Вона сказала, що вип’є зі мною лимонаду, а я можу поїсти. Що я зробила: не можу без теплого обіду! І де ще у нас буде шанс поїсти справжньої свіжої риби?
Втоптати здоровенну рибну тефтелю, до неї ще шматок смаженої риби і картопляний салат, було нелегко. Але час у нас був, як і завдання: вирішити, що робити далі. Весь день періщив дощ і на вечір обіцяли штормове попередження.
– Я все розумію: майстер-класи, жива музика, спілкування, але якщо піде дощ, ще й із вітром – а стояти з наметами ми будемо на березі моря – то буде не до жартів, – резюмувала ситуацію я, чекаючи, поки приготують замовлення. – Як ти дивишся на те, щоб зняти номер у готелі в Одензее на двох? У Свендборгу все дуже дорого: 150 євро вони хочуть за койку в гуртожитку!
Сара погодилася і я забронювала в готелі «Кабіна» кімнату-каюту з двоповерховим ліжком. Зі знижкою вона обійшлася нам у 115 євро зі сніданком, що для Данії небагато. От тільки з паркуванням знову вийшов казус: в’їзд до гаража був таким вузьким, що у ньому застряла машина.
– Я за нею вже півгодини спостерігаю через камеру відеоспостереження, – із захопленням поділилася з нами дівчина у приймальні готелю.
– Це добре, але ж де мені припаркуватися? – я згадала напис над гаражем «Паркуйтеся на власний ризик!» і попросила дівчину порекомендувати мені парковку неподалік. Вручила ключ від номера Сарі і поставила машину біля порту, де місця було повно і застрягти Звіру не загрожувало.
В номері ми, нарешті, розслабилися: дістали крекери й вино й сіли вболівати за Англію (я) і за Швейцарію (Сара). Також відзначили вдалий фініш: ми прийшли о 15:30 і були десь у середині дошки прибульців. “From Ukraine with Love”, – написала я і поставила сердечко.
На цьому похід датськими Альпами закінчився, залишивши у серці теплі відчуття, а в душі гарні спогади. Але, як кажуть тренери: «Після матчу — це перед матчем». Тож розслаблятися вийшло недовго: на горизонті маячив уже новий похід. Про який буде в наступних дописах.
Перша частина датського походу тут, друга тут.
