«Ми зроблені з того ж матеріалу, що і зорі»
З курсу світової історії Нідерландського університету (що вони там смалять?)
Почала було робити допис про шлях Св. Франциска, що його проходила восени минулого року, — аж робота застопорилась. Фотографії позникали, записів не знаходжу, матеріалу замало, а настрою немає й поготів. Оце так завжди з ними, містичними шляхами, — поки зрозумієш, що вони від тебе хочуть, може пройти не один місяць, а то й рік. Після нескінченних зволікань і фальш-стартів стало ясно: треба написати спочатку про шлях Св. Якова, бо він був першим. Отже, так і зроблю: тим більше, що всі записи про нього в мене є вже готові. Блогу я тоді ще не вела, тож розсилала дописи рідним і друзям електронною поштою (що дуже їх дратувало). Наразі згребла їх (дописи, не друзів) до купи, розсортувала, повитягала з архівів старі фотки, здмухнула пил — і все готово для нашої віртуальної подорожі зоряним шляхом. Нумо, погнали, або «гоу!», як кажуть діти.
Шлях Св. Якова, або Каміно Сант`яго дe Компостелла, – це легендарна паломницька дорога християн, одна з трьох головних прощ. У середньовіччя Каміно був не менш популярним, ніж два інші шляхи – від Кентербері до Риму та від Риму до Єрусалиму (Віа Франсіджена). Тим, хто пройде Каміно (принаймні останні 120 км до Сантьяго), католицька церква дарує звільнення від всіх гріхів, так звану компостелу. З дорогою до могили Св. Якова, що знаходиться у соборі його імені на центральній площі Сант’яго, пов’язано чимало байок, анекдотів і легенд. Одна із найвідоміших — про сон імператора Карла Великого. Йому наснився Чумацький шлях, що тягнувся до святого місця через Францію та Іспанію, і Господь, який закликав Карла розчистити «зоряну» дорогу від маврів. Імператор повірив сну, зібрав військо, провів його через Піренеї й звільнив від маврів Кастилію, Леон, Галісію, Наварру і Ла-Ріоху. Так почалася реконкіста у Європі.
Каміно був дуже популярним у Середньовіччі, але епідемії чуми, Реформація і війни привели до спаду популярності паломництва. У XIX столітті відбулося «відкриття» шляху Святого Якова вченими й мистецтвознавцями, які з подивом виявили далеко від основних культурних центрів і столиць, в невеликих містечках, видатні пам’ятки середньовічного мистецтва, що випали з уваги публіки протягом кількох століть. У 1980-ті роки кількість паломників можна було порахувати на пальцях, але в останні роки цей шлях викликає все більший інтерес, і кількість мандрівників з усіх континентів зростає.
У ковідні роки відбувся спад, але у 2022–2023 роках «відкладений попит» підштовхнув цифри вгору. Всі, хто відкладав мрію пройти цей шлях, взяли ноги в руки: у 2023 році компостелу отримали 425 тисяч паломників. А скільки було тих, хто не дійшов через травми, розчарування, природні катаклізми й особисті негаразди? Або ж обламався і не став стояти у півторагодинній черзі, щоб отримати відпущення гріхів? За офіційними даними Офісу паломників у Сант’яго, лише 25% із тих, хто починає шлях у Сен-Жан-П’є-де-Пор, закінчують його біля могили Св. Якова.
У Сен-Жан-П’є-де-Пор (якщо ви не подужали назву цього французького містечка з першого разу, тепер у вас є другий шанс) починається Каміно Франсе — найбільш популярний і, отже, найбільш перевантажений. Саме він описаний у бестселері Пауло Коельо «Щоденник мага», що посприяв популяризації паломництва в цілому і цього шляху зокрема.
Насправді «шлях починається з дому» — відомий принцип паломництва. Для українців, згідно з Вікіпедією, шлях починається з Медики на польсько-українському кордоні й веде до Перемишля. На ринку в Перемишлі встановлено стовп, що визначає відстань до Сант’яго де Компостела — 4031 км. Довжина підкарпатського фрагмента Шляху Св. Якова становить 219 кілометрів і збігається з колишньою королівською дорогою між Східною і Західною Європою, Віа Регіа. 2015 року Каміно почав з’являтися і в Україні — перша ділянка має трохи понад 100 кілометрів завдовжки й поєднує Львів із прикордонним переходом у селі Шегині. В майбутньому маршрут планують продовжити до Києва.
З Києва логічно було б зробити відрізок до Лубен і назвати його «Дорога Марусі Чурай» — тієї самої, що «від Києва до Лубен насіяла конопель». За легендою, ця дівчина пройшла 220 км до Києва, щоб отримати прощу. За що? За те, що «у неділю рано зілля копала» — але чи викопала не те, чи не так варила, але замість причарувати коханого Грицька, на смерть його отруїла. Цікавий був би шлях, хоча обійти 100 київських церков для отримання відпусту – це вам не бублика з’їсти! Особливо якщо біля входу сидять невсипущі бабці й сичать: «Чому без хустки? Чого плечі оголені? Спідницю вдома забула?» (Апдейт 2024 року: вже не сидять і не сичать. Натомість над Лаврою майорить український прапор).
Історія паломництва в Україні починається з часів князя Володимира, а першою паломницею вважають княгиню Ольгу, яка в 957 році разом із численною свитою відвідала столицю Візантійської імперії — Константинополь. Там перебували святині Православ’я, і саме там, у храмі Святої Софії, відбулося її хрещення. З того часу паломників (від palmarius — ті, що тримають пальмові гілки) ставало дедалі більше як серед панів, так і серед простого люду. Адже відпроситися на прощу до Києва означало отримати легальну, щоправда, неоплачувану, зате напрочуд довгу (аж до року!) відпустку. А для селян це було ще й звільнення від панщини. Замість гнути спину на прополюванні бурячків і вбиватися на нескінченній хатній роботі — закинути клумачок на спину, взяти ціпок у руку, кинути: «Я за всіх вас помолюсь!», вийти на дорогу, що простягається ген за виднокрай, і чимчикувати у компанії таких же навіжених або хитрованів до наступного генделика. Чи то церкви, це вже як повезе.
Українське паломництво досягло піку 1914 року: того року на Великдень до Єрусалиму приїхало понад шести тисяч прочан із нашої Батьківщини. І на цьому традиція обірвалася. Перша світова, революція, друга світова, залізна завіса… Лише після здобуття Незалежності України в 1991 році традиція прощі почала потихеньку відроджуватися.
Наразі статистика паломників на Шляху Св. Якова з різних країн виглядає так: на першому місці Іспанія (45%) на другому США (8%), за нею йдуть Італія, Німеччина і Португалія. Для багатьох іспанців мандрівка Каміно – це можливість недорого провести відпустку в мальовничих куточках своєї країни. В інших куточку світу популяризації шляху сприяла американка Шірлі МакЛейн із книгою «Каміно: духовний шлях» і фільм 2010 року «The Way» («Шлях)».
В Німеччині Якобсвег популяризував Хапе Керкерлінг, комік вагою 120 кг, який ніколи не займався спортом, а одного ранку, після двох операцій, встав і вирішив пройти 630 км Французького шляху. Він написав книгу «Ну, я пішов!» за мотивами якої у 2015 році був знятий однойменний фільм.
«Було так спекотно, що я зняв із себе все, крім капелюха, і заліз до великого корита, з якого напувають скотину. Відкрив кран, пустив воду і полегшено зітхнув. Аж тут ідуть дві жіночки похилого віку. Дивляться на мене осудливо, ще й язиками прицмокують. «Бонжур, комон сава?» — привітався я з ними, люб`язно припіднявши капелюха. Бачте, від французів очікують такої поведінки», — такими цитатами з його книги я розважала маму дорогою.
Іще трохи цікавої статистики, за віком:
Ми з мамою (у 2018 році нам було 45 і 69 років відповідно) потрапили до найчисленнішої вікової категорії. Переді мною в черзі за компостелою стояв 80-річний професор із Оклахоми, рекордом же попереднього року була 93-річна Доротея Адаскін, яка зі своєю 60-річною донькою Танею Бігге пройшла Французький шлях за 46 днів:
Статистика за мотивацією:
37,4% проходять Шлях з релігійних міркувань, майже 43% — з релігійних та інших, а 23% — з причин, не пов’язаних із релігією.
Цікаво, що спортивна мотивація сюди не увійшла (або ж потрапила до однієї з великих часток пирога). Насправді ж, на дорозі багато спортсменів (особливо велосипедистів), для яких це одночасно випробування своїх сил, подорож у компанії друзів, розвага, шанс подивитися світ і показати себе (а також свої новенькі, часто недешеві, лаштунки).
І насамкінець статистика за статтю:
2023 року жінок було трішки більше, ніж чоловіків. Часто Шлях розглядають як дорогу одинаків і великий вебсайт знайомств, що діє офлайн, в режимі реального часу. Багаті батьки з Латинської Америки відправляють дочок на прощу, щоби ті знайшли собі чоловіка у Європі. Своєю чергою одинаки й одиначки з Європи, що просиджують днями за екранами комп’ютерів, смартфонів або ігрових приставок, і не можуть познайомитися через відсутність навички реального спілкування, пірнають у цю пригоду, як у холодну воду, з надією знайти собі пару. Деякі шукають пригод на свою п’яту точку подалі від сім’ї під благочинним приводом. Інші ж, навпаки, мандрують родинами, навіть із зовсім малими дітьми, з колясками й собаками. Каміно – це маленьке життя, а краще сказати, міжнародний табір для дорослих з усього світу, які вимушені протягом 5-45 днів перебувати в ньому на ходу, стикаючись інколи з неприємними особами й обставинами, але виносячи з цих зіткнень цікавий і повчальний досвід.
Одна з примовок Каміно: «Шлях дає тобі не те, що ти хочеш, а те, що тобі треба».
Далі буде
