– Ні, це не наше село. Це пляж нашого села! – пишу до сімейної групи в телеграм і сама собі не вірю. – Ліворуч — річка з питною водою, праворуч — океан із солоною. Посередині — здоровенний піщаний «язик». Й ані душі! Вибирай будь-яке місце і насолоджуйся шумом прибою або тихою заводдю, що тобі більше до вподоби.
Це був найкращий пляж, що я досьогодні бачила! Це також була кульмінація нашого шляху, про ще я ще не здогадувалася. До села Одесайше, де в нас було заброньовано житло на ніч, треба було дошкандибати кілометрів п’ять углиб континенту асфальтною дорогою. Вечоріло і нам, розмореним спекотним днем і впливом океану, хотілося спати. Дорога була нудна: єдиною розвагою було зупинитися й витряхнути чергові півкіло піску з босоногих капців або зробити черговий знімок.
І вияснили у місцевих дамочок, що тусувалися з дітьми біля мінімеркадо, що наше житло знаходиться десь унизу! Клятий гугл вирішив нас добити і наприкінці спекотного дня, після пройдених 28 кілометрів, завести ще й на гору, щоб ми помилувалися краєвидом. Місцеві жіночки багатьма словами (яких ми не розуміли) та яскравими жестами показали, що треба весь час іти вниз (звідки ми прийшли!), а потім повернути ліворуч. Це було єдине зрозуміле слово — «шкерда», яке запам’яталося мені з уроків португальської, бо нагадувало «шкоду» і «вишкварка» одночасно.
– Обрігада! — кивнула я сумно і ми почапали звивистими, як штопор, вуличками донизу. Але спершу зупинилися, щоб перепочити. Вода закінчилася ще годину тому, і дуже хотілося пити. Всі вулиці, що спускалися до центру села, виглядали однаково: хтозна, де там той «ліворуч». Нічого, дійдемо до центру і розпитаємо там. Аж раптом нас накрило хвилею музики і ми потрапили у гущу подій, на свято тракторів!
У кожного шляху є своя логіка, свій характер і свої плани на тебе. Не ми плануємо шляхи — вони планують нас. Мета цього шляху було показати не тільки хороші й погані, але й неочікувані, своєрідні грані Португалії.
Чим далі ми просувалися на південь, тим дорожчим ставало життя і тим повільнішим його темп. У Лагуші, на самому півдні, ми сиділи в кафешках або плавали в басейні біля готелю, бо температура океану була +16!
Лагуш нагадував нашу Одесу: тепле, яскраве, дороге місто зі своїми понтами й контрастами. Дорогі вили й готелі чергуються з гето і бомжами, що перебираються перезимувати сюди на зиму.
Під кінець подорожі ми стомилися від океану вражень і нам не терпілося повернутися до Лісабону, де вирувало справжнє життя.
Нажаль, зустріло воно нас неприємними новинами.
Однак столиця Португалія – не те місце, де будеш почувати себе пригніченим. Блукаючи його звивистими вуличками, поволі заспокоюєшся і втихомирюєшся. Мир настає в душі і хочеться просто ходити, просто дивитися, просто вбирати в себе атмосферу вічного міста.
Ми зробили шлях Рибака, хоч і не так, як сподівалися. Але це був наш шлях, і Португалія назавжди залишиться у нашому серці, як тепла латка, що зігріла нас у перші холодні місяці війни. Обрігада, Португалія! І слава Україні!
Початок розповіді тут, а тут друга, третя і четверта частини
