«І навіть якщо ви проходите через пекло — продовжуйте йти!»
апокрифічна цитата Уінстона Черчіля
– Так, що там у нас попереду? – пригальмувала я трішки Бориса, що, як молодий сайгак, гасав крутими схилами вгору й униз. – Романтичне містечко під назвою Hölle («пекло»)? Чогось це мене зовсім не дивує. Пішли!
Пекельна долина (Höllental) отримала свою назву завдяки легенді, згідно якої хоробрий шахтар боровся тут із дияволом. І поборов його! Володар пекла розлютився і вдарив копитом об землю, через що утворилося провалля, на дні якого тече річка Зелбіц. Протягом століть це місце відлякувало місцевих жителів цілорічно зимньою температурою і крутими кам’яними схилами. Лише після побудови спочатку дороги, а потім і залізної дороги, люди почали освоювати цю місцевість.
Я тріснула палкою «на щастя» по носі червоного залізного чортяку, що сторожив вхід до Пекельної долини, а Борис заліз на старовинний потяг, що прибув на останню стоянку біля колишнього вокзалу, переробленого на туристичний центр. Краще б я залізла слідом за ним на паровоза, бо чорту таке панібратство не сподобалося, і він водив мене за ніс наступного дня, заплутуючи стежки так, що на подолання 1 км ми витратили 5 годин!
Але почнемо спочатку. Від самого старту у Бланкенштайні внизу, де сходяться 5 відомих німецьких шляхів, Франкенвег рвонув на гору, аж на самісінький вершечок гори Давида, що на 170 м вивищується над Пекельною долиною. Звідти відкривається вид на Тюрінгію та Баварію, що перехоплює дихання.
Ледь відсапавшись після крутого підйому, ми почухали не менш крутим спуском униз, ковзаючи на камінцях і слизьких корінцях. Внизу на нас чекав Зелбіц — невелика річка, що, однак, розлилася й попідзатоплювала луки довкола.
Погода була настільки холодною, що ми натягнули на себе все, що із собою мали, за виключенням, хіба, піжами й панамки. Теплі шапки, рукавички, короткі «велосипедки» під довгі штани — все стало у нагоді. І все ж ідти через пекло було дуже холодно! Розважалися ми читанням інформаційних табличок, що розповідали про геологічну структури місцевих базальтів.
І фотографуванням числених млинів та електростанцій, яких на Зелбіці до фіга, ще й трішки. Після того, як люди перестали боятися чорта, вони почали використовувати воду для своїх (корисних) цілей. Ось, до прикладу, млин типовий франконський: «творіння похмурого німецького генія».
А оця гарнюня, насправді, електростанція. Збудована у 1888 році, станція використовувалася для переробки лісовини на матеріал для виготовлення паперу на місцевій фабриці Розенталя. Великі кам’яні колеса, приведені в дію потужнім потоком води, перетирали стовбури дерев на волокна деревини. До 1933 року деревну сировину возили візками на конях на паперову фабрику. Потім будівлю перебудували на електростанцію, що працює і до сьогодні. Влітку, кожної неділі за доброї погоди, для розваги туристів тут вмикають 28-метровий фонтан, який видно здалеку.
В перший день у нас ще були сили гасати туди-сюди через міст, щоб сфотографувати цю окрасу похмурої долини. Втім, через такий міст не гріх і погасати!
Притомившись, ми сіли поїсти, і виявилося, що похідна кухня заіржавіла за рік невикористання. Замість того, щоб радісним пломінцем розвіватися під каструлькою з водою, газ виходив із балону з неприємним сичанням і зникав у невідомому напрямку. Здогадавшись, що справа у холодному вітрі, що дув із усіх сторін, і вогкості, що піднімалася від річки, я заходилася руками розтирати захололий балон, а Бориса прийнявся розгортати фольгу й облаштовувати її навколо кухні так, щоб вона закривала газ від поривів вітру. Спільними зусиллями вдалося налагодити процес кип’ятіння води і заварити пару кухлів чаю. Який же він духмяний і смачний, коли перемерзнеш і находишся горами й долинами! У мандрах мій улюблений час Earl Grey, а в Бориса — фруктовий.
До цього в нас були вафельки і пастила. Розгорнувши пластинку ожинового повидла, я вдихнула запах дитинства. Солодко-кислий, пахучий аромат ягід миттєво переніс мене на берег Десни, на дачу, у теплий серпневий ранок. Ми із сестрою Катрусею перебрідаємо вбрід змілілий «старик» (старе русло Десни), занурюємося в хащі на тому боці й набираємо у трилітрові банки ожину. Не знаю, що робила з нею потім мама, а нам вистачало того, що ми набирали до рота й до пуза під час плодово-ягідних зборів. Перемазюкані, але задоволені, ми поверталися додому аж увечері. Йшли через село Свиноїди, що, через неоковирне ім’я, наразі називається Рожни-2. Місили тепленький дорожній пил п’ятками, намагаючись оминати кизяки й не вступити у коров’яки. «Бідолашні дітки! Ходять босі, мабуть, у батьків грошей на тухвельочки немає», – бідкалися бабусі на завалинках, очікуючи корів із пасовиська. А ми, гигикаючи, бігли наввипередки: хто перший до дамби?… Однак час повертатися у сьогодення: Борис допив чай і змерз. Треба йти далі!
Проминувши останній міст на 40-км відтінку Зелбіца, ми вийшли з Пекельної долини і дійшли до Пекла. Містечко Hölle нічим особливим не виділяється, крім того, що в ньому немає жодної таблички з назвою населеного пункту. Не дивно: туристи полюбляють німецькі поселення зі своєрідними назвами, крадуть таблички і вивішують у себе вдома або в Інстаграмі. Село Fucking довелося навіть перейменувати, бо місцева влада задовбалася витрачати шалені кошти з невеликого бюджету на заміну табличок.
Неподалік від Пекла знаходиться місце, що здавалося раєм двом сім’ям із ДДР. У 1979 році вони втекли зі Східної Німеччини на саморобній повітряній кулі. 8 чоловік разом із дітьми у малій корзині, піднявшись на 2000 м висоти, подолали 20 км і приземлилися неподалеку від Найли. На основі цих подій нещодавно зняли фільм, а на місці приземлення встановили пам’ятний знак.
Поряд із вказівником, що вів до пам’ятного місця приземлення повітряної кулі, ми побачили перший Пасхальний фонтан на шляху. Варіант жлобський, бо просить 1,50 євро за те, щоб включити воду.
Мілких грошей у мене не було. Перед виїздом я чесно намагалася розміняти 10 євро у двох віділеннях банку в Лаутерталі. В обох філіях співробітниці банку робили здивований погляд і в унісон відповідали: «У нас немає грошей! Ми безготівкове відділення!»
− Що це за банки, в яких немає грошей? – скаржилася я Ханнесу.
− Нормально, – знизав плечима чоловік. – Тепер всюди так. Піди краще купи Борису горіхове кільце у булочній, і буде тобі здача.
Але заскочити до булочної я не встигла, бо за всіма цими балачками і марними банківськими хлопотами забула палки вдома. Довелося розвертатися і їхати додому, бо йти без палок був не варіант.
Отже, ми залишилися без монет, а фонтан спіймав облизня. У нас іще був запасець води літрів півтора, і фільтр на всяк випадок, тож я не хвилювалася. «На крайній випадок, наберемо води з потічка або лісового озера», – думала собі я.
Як виявилося згодом, із водою на шляху було кепсько: всі фонтани, в тому числі не жлобські, безкоштовні, були відключені через нічні заморозки. Туристичні центри були закриті, а таверни працювали з 17.00 вечора, окрім вівторка, середи і випадків, коли: «Вибачте, ми на пасхальних канікулах, повернемся через 2 тижні».
Ми через це не переймалися, бо йшли максимально автономно: запасу провіанту у нас було на 3 дні, що мало вистачити до Кронаху. Воду набирали вдень із потічка після того, як крига відтане на сонці.
Визирнуло сонечко — і йти стало легше. Ми ще не знали, що на наступному етапі нас очікує зустріч із самим чортом. Ще й яким! Злим духом на ймення Якоб Зібенфройнд, який тероризував місцевих жителів протягом понад 200 років. Поки не зустрівся з нами. А що з того вийшло, розкажу наступного разу.
Далі буде. Початок тут.
