– Щось мені ця кава зовсім не смакує! – поскаржилася я дівчини, яка стояла поряд і розігрівалася перед стартом.
– А ти скільки її витримувала?
– 2 хвилини, а що?
Дівчина засміялася.
– Треба щонайменше 4, а якщо хочеш кріпкої, то всі 8.
– А, ось воно що! Дякую, буду знати.
Перед виходом на старт у кемпінгу панував організований стихійний движняк: люди реєструвались, отримували паспорти і карти маршруту, підходили до столів із напоями і наїдками й вибирали з того, що пропонували волонтери.
– 1 обід на вибір, 1 пакунок мюслі на сніданок, 1 банан або яблуко, чай або кава, а ось тут у нас вегетаріанське, – показував хлопець-волонтер розкладені на столах речі. – 500 г хлібу на всі три дні походу, до нього паштет або рибні консерви.
Під проливним дощем і поривчастим вітром народ перепаковував чималенькі рюкзаки, намагаючись втоптати невтоптуване. Собакам наливали води, людям – кави або чаю, і я вперше спробувала й неправильно приготувала мелену каву в пакеті.
4 липня я встала о 4:30 ранку, щоб встигнути скласти речі, зібрати намет на даху машини і доїхати до Свендборга, кінцевої точки, де Звір мав чекати на мене після фінішу. Зранку ще встигла прийняти душ, дивуючись, як 300 наметників, які додались до людей, що вже були на кемпінгу, послуговуються двома душовими кабінками й одним туалетом біля приймальної. До Свендборга добралась без пригод і здивувалася, побачивши цілий караван машин, що заїжджав на парковку. Очевидно, багато хто ночував у сусідніх містечках або селах і приїхав автівкою. О 7 ранку на нас чекав автобус (проїзд входив у ціну квитка) і десь о 7:20, дочекавшись тих, хто спізнився, ми вирушили на старт. Дорогою я куняла під дощик, що мрячив, і прокинулася близько дев’ятої на під’їзді до бухти Фальдслєд.
– Найменшому учаснику 9 місяців, найстаршій учасниці – 77 років, вона прилетіла з Австралії, – віщав модератор, презентуючи похід. Ми чемно поплескали і нашорошили вуха. – Правила такі: виходимо кожного дня о 8 ранку, доходимо до кінцевого пункту до 19.00. Хто спізниться, того будемо забирати машиною. Наразі в цій місцевості мисливський сезон, тож ми не маємо права бути на дорозі раніше або пізніше цього часу. Не відхиляйтеся від маршруту: пам’ятайте, що шлях проходить частково через приватні ділянки, з власниками яких довелося вести перемовини, щоб вони погодилися на це. Деякі з них продаватимуть мед, полуниці, напої та страви або сувеніри — купуйте і підтримайте місцевих виробників. Щодо розваг, вам видали програму на 3 дні, яка передбачає майстер-класи, йогу, вечір біля багаття з живою музикою і таке інше. Після прибуття на фініш ночівля в таборі для вас безкоштовна. Бажаю вам удачі на шляху!
Ми поплескали, заграла життєрадісна пісня «Я йду під сонцем» (“I am walking on sunshine”), і під поривчастим вітром і холодним дощем ми пройшли через тріумфальну стартову арку і вийшли на шлях.
Вслід нам ще лунали оплески і підбадьорливі виклики волонтерів, а попереду вже чекали перші перешкоди і перші сходження з маршруту. Класичний шлях лиса, Fjällräven Classic, був розроблений із метою залучити найширші маси населення. Похід для всіх і для кожного: досвідчених і новачків, з дітьми і собаками, з болячками і зайвою вагою (або й без них), для представників усіх країн, національності, гендерної орієнтації і віку. На кожному чекпойнті чергувала машина Червоного хреста: у наметі волонтери-медики міряли тиск, видавали пластирі й оброблювали подряпини. Серйозних випадків не було, але до фінішу дійшли не всі. Як і не всі стартували, попри заголовок. Лонні, яка показувала нам напередодні Оденсе, була однією з тих, кому довелося продати квиток через травму.
– Я так мріяла пройти Ф’єлрейвен! Він же у мене просто під боком проходить, а я досі не спромоглася взяти участь у ньому. Готувалася роками: за фахом я тренер із плавання, у вільний час займаюся тріатлоном. І ось під час велосипедної поїздки розтягнула зв’язку і до старту не встигаю залікувати травму – наразі намагаюсь продати квиток зі знижкою, але охочих небагато, – розпачливо розводила руками Лонні. Ми з Лі поспівчували їй і запевнили, що наступного разу вона обов’язково буде серед учасників!
Тим часом на нас чекав перший етап і перші кілометри шляху під проливним дощем, які показали, що не всі були готові до мандрівки. Подекуди люди зупинялися і налаштовували дитячі возики так, щоб у них не задувало бризки. Хтось із дітей скаржився на те, що йому муляє нове взуття. Люди старшого віку добрідали до автобусної зупинки і присідали перепочити. А ми йшли далі під небом, що поступово розвиднювалося, і десь о 12 дійшли до першого чекпойнту, дорогу до якого вказувала відповідно одягнута манекенша.
Я встала у чергу за штампиком у паспорті, а потім пішла шукати місце, де кинути свої речі на привал. Знайти його було не так просто: всі місця під сонцем були зайняті. Тож я знайшла притулок у холодочку, біля курника, і наступну годину просиділа в імпровізованому офісі, бігаючи час від часу за кавою.
На обід були здоровенні фрикадельки, що за розміром скоріше нагадували тефтелі, з червоною капустою і густим соусом. На десерт — пиріг із ревеню («накладай, скільки влізе на тарілку») і кава («приходь і наливай іще, долив безкоштовний»). Все здавалося дуже смачним, крім кави, яка і тут не смакувала. Попрацювавши трохи в компанії курей, я запхала пончо в рюкзак і почапала далі датськими Альпами. На мене чекали незвичні краєвиди:
Свині, що паслися як кури біля дороги:
Вгодовані чорні корови:
І коні, що гуляли на випасі взагалі без будь-якої (тим більше електричної, як в Німеччині) огорожі:
Останні мені так сподобалися, що я вирішила зробити біля них ще один привал і попрацювати. Як завжди перед походом я намагалася доробити замовлення на переклади вдома і не брати нових. Але то перекладачі запізнювалися зі здачею файлів через відсутність світу або інтернету, то в замовників виникали питання або прохання «ще швиденько зробити 200-300 слів». Треба було на ходу допрацьовувати, перевіряти і надсилати готові роботи, поки дощу нема, а інтернет є.
Інші робили привали біля імпровізованих або стаціонарних закладів харчування чи просто на перехресті: поїсти, перепочити й дочекатися своїх.
Шлях був маркований великими синіми стрічками, подекуди дерев’яними вказівниками, тож заблукати було важко. І все ж, люди чекали одне на одного і допомагали тим, хто був не впевнений, куди йти.
Треба сказати, в перший день я ні з ким не спілкувалася, окрім волонтерів: звикала до шляху, знаходила свій ритм, робила фотки і працювала. До того ж через мінливу погоду, доводилося то надягати, то знімати пончо, що захищав мене і рюкзак від дощу та вітру. Було не до розмов, особливо зважаючи на те, що на мене чекав підйом на місцеву Цугшпіце — гору Треб’єрг.
«Кому потрібен прозак, якщо є Треб’єрг? – вигукнув один норвежець, піднявшись на верхівку. – Лікарі мають виписувати рецепти на такі схили!».
З вершини відкривається вид на залив Хельнес і острови Балтійського моря.
Після спуску шлях веде через поля, на яких уже зібрали урожай чогось.
І плантації ялинок, яких садять тут як у нас картоплю. Данія — один із найбільших експортерів різдвяних ялинок у світі.
Ідучи старою дорогою, якою жителі одного села ходили до церкви в іншому селі, я відчула таке невимовне почуття щастя, якого давно не відчувала. «Ось вони, серотоніни з ендорфінами і дофаміном на додачу. А може, це просто датське хюгге?» І я вирішила клацнути селфі, чого зазвичай не роблю, просто щоб зафіксувати цей момент: я щаслива. Бо наступної миті все може змінитися.
Потім я побачила веселку і вона привела мене просто до табору.
Я поставила штампик, отримала харчі на наступний день, звела намет, повечеряла консервою із суміші тріски й камбали, і лягла рано спати.
Завтра буде новий день і нові, непередбачені труднощі. Але і нові знайомства і нові враження. Про це буде у наступному дописі, а першу частину можна почитати тут.
