– А ви знаєте, як буде дикобраз французькою? – спитала я в мами й Мишка.
– Ні, як?
– Епічна свиня! Porc-épic.
Мишко й мама засміялися, уявивши собі французьких колонізаторів, що зустріли незвичайну істоту у Французькій Гвінеї або Новому Орлеані й вигукнули: «Мамма міа!» Себто: «Mon dieux! Quel porc-epic!» Невідомо, чи з’їли вони того нещасного дикобраза, прийнявши його за дику свиню, але м’ясо французи полюбляють і споживають у різних формах і змістах.
На ринку у Кольмарі: м’ясний пиріг зі змішаним свино-яловичим фаршем у білому вині за 22,49 євро/кг і парочка жандармів (копчених сосисок) за 3,9 євро.
Справжніх жандармів ми бачили два рази: перший раз у Страсбурзі біля Європарламенту, що виявився закритим з нагоди виборів, що мали пройти через місяць.
І другий раз — в Орлеані. Передувала цьому майже детективна історія. Після Нанту з його 1500 клятими транспортними кільцями мені хотілося лише одного: побувати ще раз на океані. Прогноз погоди не передвіщав нічого доброго: зливи та шквальні вітри почалися ще від Кану, де нам назустріч йшов щільний потік порше піжонів із Довіля-Тревіля, яким довелося терміново переривати променад і тікати вглиб континенту.
Напередодні нам пощастило з Етретою: сонце визирнуло, щойно ми дісталися океану, точніше, Алебастрового узбережжя із крейдовими скелями. Паркуватися довелося далеченько, бо це національний парк, що охороняється законом, і йти довелося довгенько. Шлях виявився на диво нелегким: мама посковзнулась і впала, а я пошкодувала, що пішла у босоніжках, як недосвічений турист. Будете там, одягайте спортивне взуття із нековзкою подошвою.
І беріть із собою щось поїсти й попити, бо в селі на узбережжі ціни зашкалюють: ми сплатили 45 євро за 3 бутерброди з напоями у забігайлівці в стилі «вампір». Інших варіантів не було: всюди повно народу і черги під ресторанами аж на вулицю.
Коли ми йшли на парковку, до мене ззаду підкрався порш-кабріолет і злякав питанням:
– Бонжур! Франсе, інглиш, дойч?
Я зависла, як браузер, у якому відкрито 15 вкладок і працює лише одна.
– Е… Інглиш. Варум?
– У вас тут машина припаркована?
Оригінальне питання, зважаючи, що я крокую парковкою з ключами, на яких висить брелок «Слава Україні!» в руці.
– Е… Так. А що?
– Можна, ми на ваше місце станемо?
На мене благально втупилися чотири пари очей піжонок і піжонів, вдягнутих у Шанель і Карт’є.
– Так, не проблема. Їдьте за мною!
Я показала рукою напрямок руху і почимчикувала до машини, махнувши мамі й Мишкові мене почекати. Обережно вивела Звіра з паркувального місця, намагаючись не зачепити кабріо, що злякано позадкував перед маленьким, але грізним і брудним позашляховиком. Забрала наших, і ми поїхали у Гавр, дивитися імпресіоністів у музеї, в якому була друга за величиною колекція після Лувру.
– Ех, треба було з них гроші за парковку взяти! Відбили б ті кляті бутерброди, – запізно дійшло до мене.
Із парковкою нам щастило: всюди ми паркувалися безкоштовно, а там, де треба було платити, автомати не працювали. Виключення становив Мон-Сен-Мішель.
Після того, як ми повернули на південь, погода остаточно зіпсувалась. Нант зустрів нас непривітно: ключі від квартири довелося вишукувати за гаражем, а коли ми потрапили у дім, виявилося, що дах протікає і сходами стікають струмки дощу. В квартирі було сухо, але це був її єдиний плюс. Поряд було будівництво, вокзал і вулиця, на якій трафік не вщухав і вночі. А я ж хотіла перепочити в Нанті, поставити машину і сплавати на кораблику в Сен-Назер, куди ходили Луарою прогулянкові й екскурсійні катери. Виявилося, однак, що до місця відплиття ще треба доїхати і розклад у них дуже незручний. Тож ми полишили цю ідею, сіли в машину і поїхали на узбережжя Атлантичного океану, до якого було всього 60 км.
У містечку Порніше ми побачили справжню Бретань: рибний ринок із 20 сортами мушель, крабів і молюсків, хлібна лавочка із місцевою випічкою і кафе зі справжнім еспресо зі склянкою холодної води. Перед кафе сидів дідок із видом морського вовка, дудлив неспішно аперо (або щось більш кріпке) і роздивлявся перехожих. Ті поспішали скупитися на ринок, постояти й побалакати в черзі за свіжим багетом і випити кави в барі.
Ми наслідували їх приклад плюс прогулялися на берег океану і зайшли до затишного магазину сувенірів, де все коштувало дешевше, ніж деінде, вибір був багатий, а вироби – автентичними, від місцевих майстрів.
– Ось де треба було скуплятися! – задоволено сказала мама, виходячи з магазину з повними торбами.
– Це точно, – підтвердив Мишко. – Не те, що на цьому попсовому Мон-Сен-Мішель, де ти, мама, купила штопор, який нам уже ввечері довелося викинути!
Попрощавшись із океаном, ми повернули назад, на континент, і почухали в сторону Орлеану. До якого, однак, не доїхали: на заваді стали Ансені й Шенонсо, про які йшлось у попередньому дописі. Ми переночували на кемпінгу і на другий ранок виїхали в сторону Орлеану. Коли це дзвонить Ханнес:
– Ви чули новини?
– Ні, а що?
– Перед Орлеаном, просто на трасі, відбулася сутичка. До тюрми конвоювали кількох ув’язнених. Їх подільники заблокували дорогу, відкрили стрілянину і звільнили в’язнів. З десяток машин пошкоджено, кількох людей поранено і двох поліцейських вбито. Ви хоч не там?
– Ні, ми ще не доїхали.
Я поклала слухавку і замислилася. Якби не дослухалася серця, а діяла б за планом, ми могли б опинитися у гущі подій. І то – неприємних. А так, коли дісталися міста, найгірше було позаду і лише озброєні патрулі в центрі нагадували про зловісну подію.
Орлеан зустрів нас прапорами, в тому числі, українськими. Тут також готувалися через пару днів вшановувати Орлеанську діву.
Вшанували Жанну Д’Арк і ми, просидівши під її пам’ятником 1,5 години, поки Мишко робив шопінг. Задоволений, як слон, він скупився на три пори року наперед: нарешті, знайшов країну, де його розмір одягу найбільш ходовий.
Луара в районі Орлеану розлога і неспішна, як Дніпро, з багатьма острівками, на яких живуть птахи. Вздовж річки йде набережна, якою прогулюються перехожі й пролітають велосипедисти.
Помахавши замріяному місту, ми вирушили далі, на схід. Через Діжон, в якому понакупляли різних сортів гірчиці, до Кольмару, з якого взагалі не хотілося нікуди їхати.
– Я залишуся тут! – заявив Мишко, розглядаючи паспорт громадянина Ельзасу, який можна було придбати в сувенірному магазині за 9,95 євро. – Вивчу французьку, знайду стажування, а потім і роботу.
– Можеш тоді вже до квартир в оренду прицінюватися. І щось мені говорить про те, що дешево тут не буде, – інстинкт колишнього маклера і близькість до Німеччини підказували, що життя у Франції, навіть (й особливо) в Ельзасі недешеве. – Хіба що плюс, що всі говорять німецькою – тобі буде легше порозумітися. Але не чекай, що я з тобою переїду! Тут усе таке смачне, що я скоро в намет не влізу!
Як би гарно не було в Кольмарі, довелося і його полишити, і, ледь відшукавши Звіра у переплетенні провулків, виїхати на схід. Погода між тим знову погіршилася — насували хмари.
Аж тут дзвонить Льока:
– Ви чули новини?
– Ні, а що?
– В Ельзасі, на північ від Страсбургу, позатоплювало дороги. Річки повиходили з берегів, оголошено режим катастрофи, все перекрито і проїхати не можна. Ви хоч не там?
– Ні, ми якраз на південь від Страсбургу, в Кольмарі. Їдемо зараз на схід, до вас. Сподіваємося, якось минеться.
Справді, і цього разу нам пощастило і ми проскочили без проблем. Зупинились знову у Бругзалі, який зустрів нас тишиною і чисто вимитими вулицями.
Роздали сувеніри, випили сидру, який привезли в якості подарунка, закусили фонданом –шоколадним хлібом із рідкою серединою – і догналися Юрковим борщем, за яким скучили. А на ранок вирушили далі на схід, до Баварії й Тюрінгії, де потрапили на свято коров’ячого хвоста.
“Geht die Welt kaputt da draußen – muss der Kuhschwanz richtig saußen”, – під таким девізом щороку в день після Троїці в Айсфельді проводиться свято коров’ячого хвоста. Дослівно перекладається як: «Коли у світі все летить шкереберть, коров’ячий хвіст продовжує хвацько метелятися».
Свято, що вважається тут національним, проводиться з XVI року: бургомістр відриває урочисто парад, який проходить центром міста, після чого відбувається ярмарок, історична вистава і танці. Закінчується все феєрверком і урочистим похованням коров’ячого хвоста о 12 ночі.
– А я думала, з нього зварять суп! – розчаровано протягнула мама, яка й цибулевого супа у Франції не спробувала.
– Мені в дитинстві казали, що якщо погано вчитимусь, буду коровам хвости крутити, – зізнався Юрко.
– Це, може, й не така погана перспектива, з урахуванням фермерських дотацій від ЄС і тренду на все регіональне й екологічно чисте! – відказала я.
Наступного дня ми проводили маму на автобус Байройт-Київ, і наша 11-денна подорож закінчилась. Початок отут, а в наступному дописі я напишу про висновки, помилки і лайфхаки роуд-тріпу.