«Любий Боже! Дякую за те, що я (закреслено) ми всі здорові!»
«Трамп пішов, скоро піде й корона. Алілуя!»
«Дякую за те, що маю призначений візит для вакцинації».
Я сиділа у капличці Св. Марії з Фатіми, грілася і читала відгуки у книзі подяк. А тоді і свій дописала, від нас із Борисом: «Дякую, Боже, що бережеш нас на нашому шляху і турбуєшся про те, щоб у нас всього було достатньо».
У часи, коли все закрито і часто під час походу відчуваєш себе бездомною собакою, що має завжди залишатися на вулиці, каплички й церкви, як і супермаркети, — єдине місце, де можна сховатися від негоди і трішки відігрітися. Додатковий плюс церков у тому, що можна підзарядити телефон і пауербанк, залишивши пару євро пожертви, а якщо поряд із церквою є кладовище, то ще й набрати води в дорогу. Ше один плюс – церкви, як і заправки, відкриті навіть тоді, коли супермаркети закриті. Тобто, на свята, зокрема, на Великдень.
За останній рік ми якось випали з католицького життя – до церкви зовсім не ходили, залишивши місця для реєстрації тим, кому це насправді потрібно. Але Баварія продовжує жити за католицьким календарем, тому Карфрайтаг – Страсна п’ятниця – це день, коли закрите все, навіть Алді. Про це я, звісно, забула, тож, коли ми на ранок п’ятниці дійшли до чергового містечка, в якому я збиралася поповнити запаси на вихідні, виявилося, що Едека закрита! А я ж так раділа зранку, коли висипала собі в чашку останню каву і запарювала залишки вівсянки, що нести поклажу буде набагато легше! Тепер, стоячи перед дверима закритого супермаркету, я не на жарт перелякалась: як ми протримаємося до суботи без провіанту? Вчора ми несподівано надибали накритий стіл біля церкви, де взяли собі дві шоколадні медальки, залишивши євро на пожертву. На них ми протрималися до вечора, — але настав новий день, і треба було десь роздобути собі хліба насущного.
Коли все закрите, в Німеччині працюють лише заправки, і то – цілодобово. Залишалося лише таку заправку знайти, бажано, недалеко від шляху. Це було нелегко, зважаючи на те, що заправки є далеко не в кожному селі. І тут сталося диво: через кількасот метрів ми опинились перед вивіскою: «Заходьте до нас і купуйте свіжу випічку! Ми працюємо в Страсну п’ятницю, суботу і пасхальний понеділок!». Я зраділа, залишила Бориса з речами зовні, і зробила добрий виторг хазяйці так, що їй довелося ще один піднос із булочками у піч ставити.
– Круасани вам з шинкою і сиром чи з шоколадом?
– Давайте і ті, й інші, по дві штуки!
– А булочки які?
– Оті квадратні, багатозернові.
– Їх лише три, візьмете четверту з гарбузовим насінням?
– Звісно, візьму! І ще, будь ласка, дві великі кави з молоком, і порахуйте оце все, що я тут набрала.
Я підсунула до касирки купу батончиків, печива і желейних ведмедиків, над якою вивищувалися дві пляшки з водою. Касирка бадьоро заклацала клавішами каси і видала чек, який попросила сплатити готівкою. Мабуть, виглядала я на шостий день походу не дуже солідно, щоб розплачуватися карткою. Готівка у мене була, я розрахувалася і щиро подякувала продавчині за турботу про клієнтів.
– Ви не одна, хто забуває, що в Страсну п’ятницю все закрите. Я так кожного року роблю – ставлю зранку свіжу випічку, щоб у людей і в цей день був хліб. Але їсти й пити каву вам доведеться надворі, всередині не можна.
– Знаю, нічого страшного ми вже звикли. Хорошого дня! – побажала я господарці і винесла у два-три заходи все, що накупила на заправці.
Що добре на заправках – завжди є дах, під яким можна притулитися й організувати пікнік біля бензоколонки. В останні часи нескінченних локдаунів заправки, парковки перед супермаркетами й автобусні зупинки стали тим єдиним місцем, де можна зустрітися й поспілкуватися з друзями, родичами або знайомими. Тож ніхто особливо не дивувався, коли бачив, як ми з Борисом п’ємо каву зі свіжими круасанами біля підсобного приміщення.
Це був не найгірший варіант сніданку по-бомжацьки. Наступного дня, у суботу, весь день ішов град. Стільки граду я за все своє життя не бачила і тим більше не очікувала, що доведеться йти під ним весь день. Ранкову каву з ледь теплою піццею нам довелося швидко випити під Нетто, де був лише невеличкий дашок, що майже не захищав від граду.
Це не заважало мешканцям навколишніх сіл, які приїхали масово скупатися у суботу, вітатися й спілкуватися по півгодини на парковці. Касирка у супермаркеті також була люб’язною. Переді мною у жіночки з возика випала упаковка сосисок. Касирка вказала їй на це і додала:
– Пасху врятовано!
Підкріпившись і затарившись на три дні (бо пасхальний понеділок був теж вихідним), ми бадьоро вийшли у похід. Я не очікувала, що у цей день станеться провальна сієста № 2. Перша була у вівторок, коли я риссю бігала навколо невеликого ліска, гукаючи Бориса, і вже складала подумки катастрофічні сценарії, що доведеться звертатися до мешканців найближчого села або дзвонити у поліцію, щоб висилали пошуковий вертоліт, – як Борис вийшов сам із лісу і пообіцяв у майбутньому не відходити більше від табору, ніж на кілька метрів. Друга провальна сієста сталася у передпасхальну суботу – ми тільки-но розвісили сушитися речі на сонці й сіли пообідати, як надійшла хмара, з якої сипонув град. Він ішов й ішов, поки ми у паніці збирали і засовували до вузьких чохлів розбухлі й намоклі спальники, матраци й палатку. Так і не відпочивши, ми наділи захисні чохли від дощу на рюкзаки і вирушили в путь.
Про град треба сказати добре слово, що він легко струшується, як горох, і від нього не намокає все наскрізь, як від дощу або снігу. До того ж, коли йде град, повітря стає таким свіжим і хрустким, як білизна після прання. Ним приємно і легко дихати, воно бадьорить і надає сил іти далі. Тож коли ми о четвертій видерлися на верхівку чергової гори, то почувалися не такими виснаженими, як зазвичай. Тут ми зробили другу спробу просушки речей – і вона вдалась, незважаючи на те, що сонце лише вряди-годи визирало з хмар, а вітер був сильним і пронизливим.
Третя невдала сієста була біля джерела води, що не відповідала стандартам німецького регуляторного органу і не вважалася питною, але сприяла підвищенню гемоглобіну в крові й містила багато кальцію, магнію та інших корисних мікроелементів.
Прочитавши цю інформацію, я знизала плечима і влаштувала велике прибирання: перемила посуд, що залишився з ранку, приготувала обід, чай і каву. Поки суть та діло, поклала заряджатися пауербанк на сонці, розклала сушитися матраци й розвісила палатку на огорожі, за якою паслися корови й бики.
Це їм не сподобалося, особливо бикам. Вони відреагували гучним мугиканням і підійшли поближче подивитися, хто там зазіхає на їхнє пасовисько і що там таке розвішане на їхній улюбленій огорожі. Висловивши масовий протест, корови й бики зайнялися своїми справами:
– Мамо, диви, одна корова на другу залізла!
– Це вони так граються, синку, не переймайся.
Борис, якому у жовтні виповнюється 18 років, в деяких питаннях має мислення 5-річної дитини, тож йому можна розповідати такі байки, і він у них вірить.
Поївши, перемивши посуд і поскладавши все у рюкзаки, я пішла знімати палатку з огорожі. От тільки я не врахувала, що в Німеччині пасовиська завжди огороджують електропарканом! Що знаходиться під напругою, яку я відчула, щойно схопилась за гачок, на якому висіло полотно. Корови й бики злорадно зиркнули у мій бік: «Ото щоб знала, як на чужих парканах свої бебехи розвішувати!»
Я вдруге знизила плечима: «Тю, якщо це всі неприємності на сьогоднішній день, то ми й не таке проходили!»
Загалом, кожного дня під час багатоденного походу переживаєш два визначні моменти. Один момент повного розпачу, коли кожен крок дається дуже важко і, здається, що ти не зможеш і десятка метрів пройти. У такі хвилини думаєш: «Нащо я взагалі у цей похід вибралася? Щоби що? Що і кому я хочу цим довести? Що він дасть, який з нього зиск? Нічого – самі лише неприємності!» У цей час важливо просто йти далі, крок за кроком, як би важко не було, поки не попустить. І тоді, десь посеред дня, настає інший момент: неземного піднесення й абсолютного щастя. Ти не йдеш, а летиш на крилах. Тобі хочеться співати і сміятися. Здається, що весь світ радіє разом із тобою. І ти радієш, як дитина, якій подарували м’ячик у вигляді глобуса: бери, грайся ним, він твій! Тобі належить весь світ – і ти його невід’ємна частина. Такий стан, на відміну від швидкоплинної зневіри, може тривати і годину, і більше. Заради нього і варто вибиратися у довгі походи: досягти його, сидячи вдома у теплі, дуже складно. Цей стан англійською називається «flow», стан потоку, в якому все відбувається саме собою, все природньо, енергія тече правильно і вільно, і ти знаходишся у цьому потоці й пливеш за течією, насолоджуючись пейзажами, що пропливають мимо. Ти відчуваєш, що знаходишся саме там, де треба, у той час, коли треба, і робиш те, що треба.
Всі дописи про походи тут