– Помахай мені ліхтариком, щоб я бачив, де ти є! – у розпачі гукав Ханнес у трубку, намагаючись перекричати тріск і хрипіння у сотовій мережі.
– Який ще ліхтарик? Ми що, у 19-му сторіччі? А як же координати, які я надіслала тобі через гугл мепс? – обурено питала я, намагаючись намацати налобного ліхтарика, що сховався в одному з десятка відділень рюкзаку, у сутінках, що швидко згущувалися.
– Нічого не дають твої координати! Мій навігатор їх не бачить! Чекай-но, хтось іде, зараз я його поспитаю, – сказав Ханнес і повісив трубку.
«Не питай нічого ні в кого! – подумки загорлала я. – Адже ночівля в лісі з палаткою заборонена!»
«Коли все скінчиться, – пише Крістін Тюрмер у книзі «Ходити довгими шляхами», – все, що ви будете пам’ятати – це неприємності, що з вами трапилися, і люди, яких ви зустріли на шляху».
Наш Шлях Франконських гір тільки-но почався, а ми вже зіткнулися з першими неприємностями. І людьми. Після того, як я сяк-так уперше в житті поставила палатку за допомогою двох палок для скандинавської ходьби (не покажу, навіть і не просіть – вона два рази за ніч падала нам на голови), ми надули ізомати і почали розстеляти спальники. І тут виявилося, що спальник у нас лише один! Де дівся спальний мішок Бориса – дідько його знає. Десь сховався під час зборів, відкладених, як завжди, на останній момент. Що робити? Вночі прогнозували приморозки, тож я хутенько подзвонила Ханнесу, надіслала наші координати і попросила підвезти спальника. «Організація походу – рівень 80, – напевно подумав Ханнес, а якби навчався у радянській, а не швабській, школі, ще й додав би: – А голову ти вдома не забула?» Однак, як справжній лицар, лише зітхнув, вилаявся мовчки (може, й уголос), зібрав всі спальники, які знайшов удома, включно з 5-кілограмовим мастодонтом, що залишився ще з часів бундесверу, бо не був певний, який саме мені потрібен, і поїхав шукати нас у франконських лісах. Це було нелегко.
– Добре, що я надибав на хазяїна ділянки у лісі! – пояснював мені Ханнес, коли ми, нарешті, зустрілися за допомогою сигналів ліхтарика і вказівок господаря лісу. – Він дуже здивувався, що хтось ночує на його території, і ще більше здивувався, що це жінка із сином, яка збирається пройти 200 км горами в кінці березня. Тим не менше, шлях мені вказав і був не проти, що ви переночуєте в його лісі.
І тут ми підходимо до делікатного питання: чи можна взагалі ставити палатку на природі в Німеччині? Закон говорить: «Ні!» Тому що палатка – це вже незаконна забудова. Десь логіка є зрозумілою: де палатка – там і кіоск, а де кіоск – там і ринок із шаурмою, і колись знадобиться Кличко, щоб усе те знести. Тому створення стихійних таборів і ринків законодавчо блокується ще на підході. Але на кожне «ні» є ряд правових застережень, що перетворюють його на «так». А саме, ночувати на природі можна, якщо:
- Спати у гамаку або спальнику.
- Не ночувати у заповідниках.
- Ставити палатку у спеціально відведених місцях для кемпінгу.
- Спитати дозволу хазяїна ділянки на те, щоб поставити палатку, і такий дозвіл отримати.
75% лісів у Німеччині знаходяться у приватній власності. Але ж знайти господаря ділянки, коли йдеш лісом, що простягається на 250 гектарів, малоймовірно. Як і йому знайти тебе, навіть якщо точно знати координати місця, де стоїть палатка. На практиці достатньо зійти зі стежини, заглибитися на 100-200 метрів у ліс – і ти вже пропав для всієї цивілізації, зокрема, для правоохоронної системи. Випадки штрафування у Німеччині за встановлену палатку невідомі. Завжди можна домовитися – просто поговорити з людьми і роз’яснити ситуацію. У більшості випадків тобі підуть на зустріч і погодяться, якщо ти пообіцяєш не шуміти і не смітити. На практиці слід дотримуватися таких правил:
- Ставити палатку на заході сонця і збирати її одразу після сходу.
- Не залишатися на одному місці більше однієї ночі.
- Забирати із собою все сміття, залишаючи місце таким, як воно було до твого приходу.
- Уникати популярних місць вигулу собак, паркування машин, велосипедних стежок і прогулянок на конях.
І взагалі – тримати очі відкритими. Не ставити палатку у низині, біля потічка, як ми це зробили у першу ніч. Хоча це і зручно для того, щоб помити посуд після вечері та сніданку, однак надмірна вологість, шум води і звуки тварин, що приходять на водопій, заважають нормальному сну. Також не варто розбивати палатку «на верхотурі», де вона відкрита всім вітрам. Місце має бути якомога більш рівним, інакше скочуватимешся в той чи інший бік. І, звісно, слід прибрати всі шишки і палички, перш ніж розстеляти полотно. Страшно лише у перший раз – згодом око «накидується», і просто ідучи стежкою й роздивляючись навсібіч, помічаєш місця, підходящі для ночівлі. З кожним разом, в міру набуття досвіду, таке місце знаходиться все швидше й легше. Проте, не обходиться і без епік фейлів.
Одного разу ми заночували неподалік від вітрогенераторів, і вночі я прокинулася через жахливий шум, схожий на гуркіт потягу, що наближається до тебе на повній швидкості. Не відразу я зрозуміла, що ледве чутний шелест турбін удень переростає в такий страшний гуркіт уночі. Добре, що у мене були із собою дві пари затичок для вух – одну із них я дала Борису, другу взяла собі, і ми спокійно проспали до ранку.
Інша неспокійна ніч чекала на нас у місцевості, де видобували граніт. Коли ми дійшли до неї уже під вечір, дорогу нам загородила табличка із написом: «Обережно! Ведуться вибухові роботи! Прохід заборонено з 7 до 17.00 години».
Я не повірила своїм очам: адже якраз під цим написом було червоно-біле маркування нашого шляху! Хто прокладає туристичний маршрут через таку небезпечну місцевість? На щастя, було уже 17.30 і техніка стояла без дії. Ми обережно пробралися між валунами відкинутої породи, і почали шукати місце, де переночувати.
Однак навіть через пару кілометрів знайти його було важко – всюди каміння, та ще й яке! Граніт – це, звісно, не базальт, але не менш твердий, тож коли ми, вкрай знеможені, розкинули табір у більш-менш прийнятному місці, відчуття було таке, що ми знаходимся серед кладовища. Палатку довелося поставити просто на гранітній плиті, трішки порослій, для годиться, мохом і лишайником. Я пригадала дівчинку із сімейки Аддамс, яка спала у фамільному склепі, і подумала, що їй би тут сподобалося. Розбудили нас, як і було обіцяно, о 7-ій ранку звуки вибухів – у кар’єрі почали зривати граніт. Я зітхнула і почала шукати рівне місце, щоб приготувати сніданок. Коли встановлюєш похідну кухню, слід стежити, щоб вода, яку ніс на собі десятки кілометрів, не перекинулася. Дарма: на єдине рівне місце насрав олень. Це був явно не мій день. До того ж виявилося, що у мене почалися критичні дні, геть недоречні в поході. Треба було швидко знайти супермаркет для поповнення запасів. Ми хутко зібрали речі і рвонули у напрямку найближчого на карті міста.
Питання їжі, води й ночівлі – це три основні проблеми, які доводиться вирішувати на шляху. Вони визначають і ритм дня: адже, щоб приготувати ранкову каву, не можна просто натиснути на кнопку кавової машини. Порядок дій такий:
- Увімкнути ліхтарик, начепивши його у півтемряві на лоба і тихо лаючись, коли він з’їжджає разом із шапкою тобі на очі. Так, ти спав у шапці, бо вночі мінусова температура плюс конденсація, що збирається на стінках і стелі палатки і падає зранку на лице, зволожуючи його бадьорою росою.
- Знайти в рюкзаку каву, чай, цукор або стевію.
- Згадати, що воду ти залишив назовні, щоб вона не вихолоджувала повітря у палатці вночі, — і, тихенько лаючись, взути в’єтнамки на босу ногу й вилізти з палатки у досвітню темряву. Вияснити, що ззовні ще холодніше, ніж із середини, схопити воду, що лежить під деревом, і хутенько залізти назад, у палатку.
- Дістати газовий балон, потрусити його: чи залишився ще газ і, якщо так, то скільки? Прикрутити до нього горілку й обережно повернути запальник.
- Зітхнувши, подивитися на пропалене місце у протимоскітній сітці і згадати, чому саме не можна готувати на відкритому вогнищі всередині. За скільки згоряє палатка, за 40 чи 60 секунд?
- Так і не згадавши і зітхнувши вдруге, викрутити запальник на мінімум, набрати у каструльку води, накрити її кришкою і додати газку.
- Розбудити Бориса, щоб він тримав всю конструкцію у стані рівноваги, поки ти готуєш каву і чай.
- Коли закипить, заварити напої у чашках і накрити їх кришками, стежачи, щоб вони не перекинулися.
- Лаючись уже вголос, знайти губку і витерти з матрацу розлиті напої. Вкотре дати собі слово не наливати по вінця!
- Повторити цей порядок дій для ранкових мюслів або каші.
Після цього треба все розібрати, вимити посуд холодною водою, протерти його і скласти у рюкзаки. Готування їжі в поході – процес нелегкий і довгий, тому я обмежувалася двома гарячими стравами на день: сніданком і обідом. На вечерю ми їли батончики, запиваючи їх водою. Час обідньої перерви зручно було об’єднати із сієстою, коли відпочиваєш і висушуєш все облаштування, що вимокло вночі. Здавалося б, відпочинок вдень має бути приємною справою, якій не гріх приділити побільше часу, просто лежачи на спині і вдивляючись у верхівки сосен, серед яких пропливають легенькі хмаринки. Бо коли ще знайдеш час для солодкого нічогонероблення, як у поході, де є лише три варіанти поведінки: ходити, їсти або спати? Так я собі роздумувала, лежачи на спині у сосновому ліску після кількагодинного переходу полями під сонцем, що припікало, як улітку.
– Чекай, чогось не вистачає, – підказав мені внутрішній голос. – Бориса давно не було чутно.
Я знехотя підвелася і подивилася на матрац Бориса. Він був порожній.
Всі дописи про походи тут