І ще ось напишу, я на цю тему багато думала. Є психологія багатих, і є психологія бідних. Для бідних — криза, телевізори, ковбаса з соєю, сигарети і пиво. Це все у них в голові, розумієш, тому вони і в реалі приймають це все з покорою. Їм кажуть: в країні криза. Вони покірно погоджуються і крекчать, але терплять, коли їм не сплачують зарплату місяцями. Їм кажуть: інфляція, і вони покірно зносять чергове підвищення цін на продукти. Їм кажуть: зате у нас безкоштовна освіта і медицина. І вони покірно віддають дітей до шкіл, де тих вчать курити з 10 років і слухати «Альона дасть». А якщо дитина захворіє — покірно ведуть своє дитя, що кашляє, до поліклініки, де просиджують під обшарпаним дверима по 2–3 години, щоб потрапити на прийом до «зате» безкоштовного лікаря:
– Здрастуйте, безкоштовний лікарю!
– Добридень, невиліковний хворий!
Зате ввечері вони можуть розслабитися під пиво або горілку перед телевізором й добровільно прийняти всі ті помиї, які готові влити в їхні голови багаті дядечки та тітоньки. А наступного дня, наслухавшись реклами, вони віднесуть гроші до МММ, візьмуть в банку кредит на наворочений мобільник, проголосують за того, кого виберуть багаті, і, в цілому, зроблять все так, як від них і очікують. А, головне, їм втовкмачують: не в грошах щастя! І вони вірять. Тому багаті стають багатшими, а бідні — біднішими. У цьому суть всієї «кризи», якій, насправді, сто років в обід.
А тепер подивимося на психологію багатьох. На форумі перекладачів один користувач написав, що він підробляв дрібним ремонтом комп’ютерів та іншої техніки, і часто бував в будинках багатих людей. Так ось, він помітив — у них взагалі немає вдома телевізорів. Зате є тренажери, є басейни. Харчуються вони не фаст-фудом, але «по 5 порцій овочів і фруктів на день» (у чому, зауважу, немає нічого складного — в наших національних кухнях це все є). Загальновідомий факт, що діти багатих людей із дитинства починають підробляти. А чому? Чому діти бідних із дитинства починають курити, а діти багатих — працювати? Для того, щоб виконувати свою функцію і в дорослому житті: ставати багатшими і біднішими відповідно.
Саме так влаштований світ. Середнього класу насправді немає. Є середній клас із мисленням багатія і середній клас із мисленням бідняка. Слід прагнути до першого і всіляко уникати другого. Тоді є шанс потихеньку змінити наші країни «знизу».
Ніхто про це чомусь не говорить, як і про багато інших важливих речей. Усе з тієї ж причини, щоб підтримувати загальносвітовий порядок: «У кого є багато, тому ще дасться, а у кого мало – забереться й та дрібниця, яку він має». Слід із усіх сил намагатися бути серед тих, у кого багато. Це стосується і духовного, й інтелектуального, і фізичного, і всіх світів, які лише можна і не можна собі уявити…
Я дописала листа Марилі з Білорусі, натиснула «Відправити» й замислилася. Згадалося, як я стояла у березні 2009 року, в розпалі світової економічної кризи, серед бур’яну на городі під Миргородом і думала про те, чим нагодувати дітей.
– Тато, а правда, що нас торкнеться економічна криза?
– Це багатих вона торкнеться, синку. А нам із тобою просто триндець настане.
Цей жарт, поширений тоді, був точно про мене. Криза заскочила мене, як і багатьох, зненацька. Причому зробила це не в Києві, де я так-сяк викрутилася би за допомогою рідних, друзів і колишніх колег, і знайшла б якусь підроботку, а в самому серці України, в Полтавській області, де навіть і в благополучні роки бракує грошей і робочих місць. Як я примудрилася потрапити туди? Дуже просто: в критичній ситуації мозок повертається до зони комфорту — туди, де він точно знає, що буде у захистку. Для мене таким місцем був Миргород, звідки родом був мій тато і де жила моя бабуся.
В неї був такий собі «Готель розбитих сердець», де за два роки до того гостила півроку моя двоюрідна сестра, в якої теж розпався шлюб. Більше півроку витримати там було неможливо: квартира бабусі складалася з двох прохідних кімнат, в одній з яких жила жилічка Ніна, що сплачувала 50 грн на місяць за койко-місце і працювала на Міраді (завод миргородських вод). Ніна вставала о 4-ій ранку, щоб вийти на вранішню зміну, або приходила додому о другій ночі після вечірньої зміни. Бабуся Маня вставала кілька разів за ніч, щоб сходити в туалет. Я не пам’ятаю, щоб хоч одну ніч проспала повністю, не прокидаючись. Крім того, вона майже нічого не бачила, їй було нудно і все треба було розповідати: хто мимо пройшов, що сталося в місті (зазвичай — нічого), що в школі, що в садку, а звари мені кашку, сходи в льох, принеси води з колодязя… Але ж мені ще й працювати треба було! Житлове питання постало переді мною у всій своїй суворій красі. Взагалі-то я збиралася продати приміщення в Одесі й купити натомість двокімнатну в одному з великих міст України. Але на перегрітому до того ринку нерухомості зненацька настала стагнація за повної відсутності попиту. Щотижня я знижувала ціну на свій офіс, але покупців, як і раніше, не було. Вірніше, як зазвичай під час застою на ринку: приходять-дивляться-розгортаються-мовчки йдуть. Читаючи місцеву газету оголошень, я знайшла для себе вихід. Я вирішила прикупити хату в селі і перечекати там кризу. За півроку, проведені у бабусі, я об’їздила майже всю полтавську область, придивляючись, прицінюючись і розпитуючи. Навесні 2009 року я купила хату в селищі міського типу Ромодан у 20 км від Миргорода, за 12 тисяч гривень (1500 доларів на той момент). Гроші я заробила тим, що пахала за двох: молодша сестра, Льока, раптово пішла в декрет, і робота в її перекладацькій агенції звалилася на мене. Ми з дітьми переїхали до села – і я була щаслива! Нарешті, в мене з’явилося власне житло, в якому я можу господарювати так, як мені заманеться. У мене відкрилося друге дихання: я натхненно робила ремонт в домі, вивозила тони сміття з сараю та горища і, наспівуючи, перекопувала лопатою важчезний чорнозем. Це була моя «Вілла Конвалія», мій притулок, місце, де діти будуть зростати на свіжому повітрі, у гармонії з природою!
Про цей період дауншифтерства, що тривав 3,5 року, я напишу окрему книгу «Байки Моторної: Верхи на свині у світле майбутнє» на основі блогу, який я вела в той час. Але тоді, у 2009 році, після переїзду до села питання матеріального забезпечення було для мене гострим, як ніколи. Гривня знецінилася, кількість замовлень скоротилася втричі, незважаючи на те, що розцінки я знизила. Замовники «морозилися», ховалися і посилалися на економічні труднощі, несплату контрагентів і проблеми з грошима. Тоді я працювала лише з українськими агенціями, що знаходили тисяча й одну причину не платити своєчасно або й взагалі. «Може, через півроку ситуація трішки покращиться, тоді і вам заплатимо», — оптимістично пообіцяв один із боржників, що був винен мені 1000 доларів за кілька місяців виконання перекладів для нього. «Нас самих замовник кинув, — жалілася інша фірма. — Ми подали до суду, але не знаємо, чим справа скінчиться. Будемо тримати вас у курсі». «Дякую», — буркнула я і поклала слухавку із відчуттям, що більше ніколи від них не почую. Так воно і сталося. Треба було щось робити — і те, швидко! Я поглянула замислено на дітей, які хоробро воювали з бадиллям, що було на зріст вище за них, і зрозуміла, що наша нескінченна битва за врожай, ледь розпочавшись, уже програна. Навіть якщо ми встигнемо підготувати город до посадки у квітні, врожай картоплі можна буде зібрати лише у вересні. Не будемо ж ми, справді, як ті китайці з анекдоту, саджати одного дня картоплю й викопувати її наступного, «бо їсти дуже хотілося»?
Напередодні, у супермаркеті «Хвилинка» в центрі Лубен, мені не вистачило 18 грн на касі, щоб сплатити за пластівці на сніданок для дітей. Як не старалася касирка – карточка не зчитувалася. Я знала, чому – на ній не було залишку. Підвела замовниця з Києва, яка клялась і божилась, що ще три дні тому переказала гроші. В загашнику було 5 доларів і стало ясно, що я досягла третьої стадії бідності:
- Нема грошей.
- Зовсім нема грошей.
- Доведеться міняти долари.
Я попросила касирку відкласти пластівці, доки я сходжу до обмінника, але вона категорично відмовилася. Черга дивилася на мене з осудом, а мені стало дуже соромно. Я залишила пластівці на касі і пішла міняти п’ятірку, куплену ще по курсу п’ять гривень за долар. Проїдати н/з, недоторканий запас, було не діло. Бо яким буде наступний крок, коли він скінчиться? Ломбард? Туди я вже віднесла весільну обручку – й отримала за неї 320 грн. Більше заставляти не було чого – хіба що будинок, але для мене це був не варіант. Я гукнула дітям, щоб не дуже метелили ті бур’яни – хлопчики завзято грали у хороброго Барвінка, що бореться із військом царя Осота, – відійшла до воріт, де був добрий прийом МТС, і набрала колишнього свекра. Наступивши на горло власній гордості, попросила вислати хоч би 1000 гривень. Він щось буркнув про те, що зайнятий, і щоб я подзвонила Сашкові, бо він йому гроші дає. Я набрала колишнього чоловіка:
– Сашко, привіт! Ти не міг би нам переказати хоч 1000 гривень? Нам треба якось протриматися, поки мені замовники сплатять.
– Нууу, не знаю, це такі гроші. Ти ж знаєш, я зараз не працюю і взагалі, у країні криза. Мені самому ледь на життя вистачає.
При тому я знала, що квартиру, в якій ми жили в Одесі, він здає, а сам живе разом із мамою у приватному будинку на гроші, що йому дає татусь-міліонер.
Я поклала слухавку, ще раз подивилася на дітей, що мужньо боролися з бур’янами на городі, і поклялася собі, як колись Скарлет О’Хара, що ніколи більше не бідуватиму. Ані я, ані мої діти. Я полишила город, пішла в інтернет, зареєструвалася на міжнародному сайті перекладачів, налаштувала профіль і почала розсилати резюме в міжнародні агенції. Вже через півроку я змогла замінити машину на таку, що їздить, а не лише простоює на СТО, а через три роки – купити квартиру у Харкові. Але це була вже інша історія…
Далі буде
Вся епопея до цього епізоду тут
