– Чого ти боїшся?
– Я боюся війни.
– Про що ти мрієш?
– Я мрію, щоб люди більше не страждали.
У 2015 році, коли почалася війна з Росією, я ходила на курси німецької. Того дня ми вивчали та тренували використання конструкції типу «wovon», і, коли я відповіла на ці два питання вчительки, мені раптово стало ясно, про що я мрію і чого я боюся насправді. Це те, що керувало моїми діями і раніше, хоча й неусвідомлено З того часу я знаю це точно і можу сформулювати словами.
Найбільше за все, я б хотіла, щоб люди більше не страждали. У своєму житті я сильно потерпала від двох речей: зайвої ваги і самотності. У різні періоди життя в моїй шафі були речі від 36 до 44 (європейського) розміру, я перепробувала всі можливі дієти, плани тренування і психологічної допомоги. Щоб розібратися з цією проблемою раз і назавжди, я закінчила німецький інститут ILS за спеціальністю «Коуч/консультант із корекції ваги». Паралельно я навчалася на курсах Єльського університету, присвячених психології, поведінковим змінам та пошуку щастя. Моє навчання продовжується: я багато читаю спеціальної літератури німецькою й англійською мовами на теми управління часу, встановлення й досягнення цілей, вироблення нових звичок і нового мислення, що сприяє налагодженню й веденню здорового способу життя.
Як не дивно, багато з методів оптимізації бізнесу можна і треба впроваджувати саме для досягнення таких цілей, як позбавлення від зайвої ваги і самотності. Якось я поставила собі ціль: вийти заміж до кінця року. В Україні, у віці за 40 років, із трьома дітьми на руках, один із яких, до того ж, був інвалідом. У січні я записала собі цю ціль, у квітні познайомилася з майбутнім чоловіком і у жовтні ми одружилися. Я вірю, що для людини немає нічого недосяжного, і моя мета: показати це іншим і допомогти їм позбутися зайвої ваги та самотності, використовуючи для цього найбільш дієві та практичні методи.
Як і кожна жінка, я мрію якнайдовше залишатися молодою, привабливою, енергійною, сповненою сил і жаги до життя. Як і кожна людина, я мрію позбутися кайданів залежності й здобути абсолютну свободу. Як і кожен, хто потерпав від самотності, я мрію про спілкування з однодумцями, про щастя і гармонію в особистому житті. Також я прагну до самореалізації та хочу допомагати іншим у досягненні цих цілей. Саме для цього я і веду цей блог, пишу книжки і створюю курси.
Однак, останнім часом я все більше нагадую собі того митця, що пише нєтлєнку, монументальне полотно 20х30 метрів, а, поки воно буде дописане, підробляє скетчами і карикатурами у щоденній газеті. Які людям дуже подобаються – і в історію він увійде саме як карикатурист, а не як автор (недописаного) шедевра. Щоб цього не трапилося, я буду серйозні статті розбавляти «Байками від Моторної». Одну з яких (звісно, у вигляді листа до Марилі) наводжу далі.
Історія з чорним котом на лавочці в парку
Була рання осінь 1991 року. Союз тільки-но розвалився (в серпні цього року Україна вийшла зі складу СРСР), вже нічого не працювало, стара система рухнула, а зачатки нової економіки тільки починали проростати у вигляді стихійних ринків, кіосків і розкладок зі сникерсамі. Перша ейфорія від здобуття незалежності змінилася сум’яттям: як бути далі? Старі, системні підприємства закривалися один за іншим, тато звільнився з заводу, на якому пропрацював 25 років інженером в КБ, оскільки зарплату не платили і замовлень не було. Поки він намагався торгувати цукром в обмін на сталеливарний прокат і кришталеві склянки (процвітав бартер, тому що стару валюту скасували, а нову підкосила епідемія гіперінфляції), я працювала в єдиному на всю країну зовнішньоторговельному підприємстві, звідки мріяла звільнитися через затхлу міністерську атмосферу доносів і лизоблюдства. Але на той момент мене більше хвилювало інше питання: я тільки-но поступила на заочне навчання до факультету іноземних мов Харківського університету, і на мене чекала установча сесія у вересні, яку я повинна була пройти повністю самостійно. Треба сказати, що до того часу — тобто, до 18 років, — я жила життям оранжерейної квітки. Народилася в центрі міста, ходила в елітний садок, де вивчала англійську з 4-х років: не тому, що батьки були з партійної еліти, а за принципом районного розподілу. За цим же принципом потрапила до дуже хорошої школи в центрі міста, де викладання всіх предметів велося українською, — і тому вона не була настільки престижною, як сусідня російськомовна. Туди я відходила 10 років, причому дорога з дому займала рівно 10 хвилин пішки, а якщо поспішити, то і в 7 можна було вкластися. Хоч я і відвідувала різні гуртки в будинку та палаці піонерів, але вони теж були неподалеку. Перша моя робота була в чотирьох тролейбусних зупинках від дому, — аж ніяк не на краю світу. І тут раптом, після 18 років затишного містечкового життя я опинилася одна, в чужому місті-мільйоннику: сірому, насупленому, промисловому, із незрозумілим менталітетом місцевих жителів. Мене шокував той факт, що в Харкові навіть квас тобі не продадуть, якщо ти не знайомий з продавщицею! Тобто, звісно, наллють теплого квасу у гранчак (не доверху — ібо нє фіг!), але лише після того, як ти відстоїш півгодини в черзі, пропускаючи вперед всіх знайомих і приятелів панянки, що стоїть на крані.
Це, звісно, було не найгірше. Найжахливішим було для мене поселення до гуртожитку: мало того, що від мене зажадали довідку від лікаря («А що, як у тебе воші?»), так ще й поселили до кімнати без світла — єдина лампочка під стелею була викручена, — двері до якої не закривалися. В першу ж ніч до мене вломилися п’яні гопники і втирали мені до другої години ночі про те, яка я некрасива і несексуальна, і які харківські дівчата, в порівнянні зі мною доглянуті, довгоногі і з гарними зачісками. Ледве вдалося їх випровадити і підперти двері зсередини важким столом. Перший день сесії був жахливий: у Харкові (та й ніде в Україні) не люблять столичних «цяць», вважають їх холодними та зарозумілими. Це було зовсім не про мене, але стереотип є стереотип, тому я сиділа за партою одна, поки дівчата групувалися, нашіптували і пересміювалися між собою за іншими партами. На перерві я теж була одна — але мені не було нудно: я досліджувала надра університету, з подивом виявивши кафе з дуже пристойною кавою в підвалі й огидну їдальню на третьому поверсі, в якій, втім, можна було нашвидку і недорого перекусити холодним біляшем. Я також знайшла аудиторію Дмитра Багалія, мого двоюрідного пра-прадіда, відомого історика, який був свого часу ректором університету й головою міської думи. Повертатися після занять до гуртожитку не хотілося: я з жахом чекала вечора. Після закінчення пар я пішла до парку Шевченка поруч із університетом, сіла на лавочку і дістала Новий завіт, який отримала безкоштовно під час одного з перформансів якоїсь нової церкви. Їх тоді багато проводилося в Києві — і на них збиралися натовпи народу. По-перше, безкоштовно, по-друге, розвага, і по-третє й головне, на зміну атеїзму щось мало прийти в якості головної ідеології. Зовсім не факт, що це мало бути християнство: багато хто тоді захопився окультизмом і східними релігіями, а також псевдонауковою маячнею типу зарядки води Чумаком, гіпнозу Кашпіровського і пророцтв Ванги. Пам’ятаю характерний для того часу анекдот: бандити підстерегли в темному провулку і пограбували Кашпіровського. Той презирливо їм кинув услід: «Засранці ви!» Через кілька днів бандити повернули гіпнотизеру все відібране із благанням: «Анатоліє Михайловичу, дуже просимо вас, зніміть установку на засранців!»
Як би там не було, я була присутня на одному такому заході (баптистів? Уже й не пригадаю), в кінці якого отримала томик Нового завіту в м’якій обкладинці. Треба сказати, що я з сім’ї атеїстів, до мене було два нехрещених покоління, і єдине Біблією в будинку було атеїстичне «Кумедне Євангеліє». Тому Новий завіт був для мене новинкою. Що ж, робити не було чого — я сіла на лавочку в парку і почала читати книгу. Настрій був пригнічений: Харків мені категорично не подобався і я мріяла якнайшвидше виїхати з нього, повернутися до затишного Києва, де були мої друзі і родичі, де все мені було знайоме, де я була своєю. Я навіть сходила на пошту, подзвонила батькам (довелося наміняти пригоршню 15-копійкових монет і чекати в черзі, поки кабінка для міжміських переговорів звільниться) і, плачучи, попросила мене звідси забрати. Але тато виявив характер і сказав, що сесію я повинна здати. Зрештою, поступати до універу було нелегко: 12,5 осіб на одне місце, і що я собі думаю? ОК, значить, здам сесію — але на тому все. Слава Богу, навчання заочне, отже, до січня я сюди ані ногою. А там видно буде. Але потрібно ще якось ці два тижні пережити — до того ж, у цьому жахливому гуртожитку! І навіть звернутися по допомогу нема до кого, якщо гопники приставати почнуть, — в цьому місті у мене ані друзів, ані знайомих. Неначе вловивши мої сумні думки, на лавку вскочив великий чорний кіт. Він неквапно пройшовся лавкою і, голосно муркочучи, стрибнув до мене на коліна і розлігся на них. Я обережно погладила його. Кіт трішки потупцяв по моєму подолу лапами, вмостився зручніше, замружився і задрімав. Я посміхнулася, відкрила навмання Одкровення Св. Іоанна і прочитала: «Агнець… буде водити їх до живих джерел вод; і витре Бог усяку сльозу з очей їхніх… І смерті вже не буде; ні скорботи, ні крику, ні болю вже не буде, бо все попереднє минуло». Раптом мені стало так спокійно на душі і ясно, що страждань більше не буде. Я дуже чітко побачила це місце, це джерело вод, де страждань більше немає. І мені дуже захотілося привести туди всіх, кого я знаю: всіх рідних і близьких, друзів і знайомих, і навіть тих, кого я не знаю, — всіх, кого зможу. Я сиділа на лавочці і посміхалася — так добре було на душі. Кіт мугикнув, потерся об мене на прощання, зіскочив з колін і пішов. А я встала, пішла на зупинку тролейбуса і зі спокійною впевненістю поїхала до гуртожитку. Пішла до грізної комендантші, до якої до цього і підступити боялася, і твердо та чітко висловила вимогу, щоб мене переселили до нормальної кімнати. Того ж таки дня мене підселили в кімнату до іншої студентки, а наступного дня до мене за парту підсіла Віта, з якою ми розговорилися і дружили до кінця курсу. Через день до нас приєдналося ще дві дівчини, одна з яких запросила мене жити до неї під час сесій. Так утворилася наша компашка, яка протусила разом всі шість років інязу. Протягом років історія з котом якось забулася, витерлась із пам’яті, витіснилася більш нагальними проблемами. І ось прийшов час її згадати і продовжити шлях до джерела вод, де більше не буде страждань. Це місце точно є, я знаю. Я його бачила. Місце, де «смерті вже не буде; ні скорботи, ні крику, ні болю вже не буде, бо все попереднє минуло». Його потрібно встановити, як дороговказну зірку, на свій внутрішній компас і йти до нього, у разі відхилень коригуючи курс і щоразу повертаючись на цей шлях. Ми всі прийдемо до цього місця, я в це неухильно вірю. А поки йтимемо до нього, будемо обмінюватися враженнями про те, що бачили і переживали дорогою.
Бажаю хорошого шляху й попутного вітру у ваших вітрилах!
Ваша Моторна
